Інга Квітка - Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка

І от нарешті ми повернулись до стежки, яку нам показала Змія. Вітер немов грався з нами. Він хитав нас в різні боки. Я відчув, що ще кілька таких поштовхів і я зіб'юся зі стежки. 

Довелося попросити допомоги в Іванки. Вона взяла мене на руки та продовжила йти вперед, поки не помітила три силуети, які сиділи неподалік нас. Ті силуети перегородили нам шлях.

Дівчина завмерла на місці. Вона сумнівалась, чи варто далі йти вперед. Я настовбурчив вуха і попросив Іванку опустити мене на землю. Дівчина нахилилась і простягнула долоню вниз. Я стрибнув на сніг та смикнув Іванку за ногу. 

Ми повільно рушили вперед. З кожним кроком риси силуетів ставали чіткішими. Три постаті, одягнені у сірі балахони, безперервно рухалися довкола ткацьких верстатів. Між їхніми довгими, кістлявими пальцями, невпинно повзли срібні нитки. Проте те, що вони ткали, було невидимим. 

Помітив мене та Іванку, ткачі підняли голови й втупились на нас. Замість очей — пусті зіниці. Носи приплескані до обличчя з кривими дірками, більше нагадували пташині дзьоби. Напіввідкриті пащі, всередині яких стирчали гострі, криві зуби, яких на вигляд було не менше сотні. Ткачі постійно клацали ними. Мені здалося, ніби вони щось жують.

Я спробував не піддатись паніці, що охопила мене та після тих пригод, які нам з Іванкою довелося пережити в цьому лісі, це виявилося не так і легко. Хотілось якнайдалі звідси дременути. Подивився на Іванку і зрозумів, що вона теж вагається. Одна з постатей підняла руку і показала на нас пальцем, немов запрошуючи наблизитись. 

Іванка рішуче направилася до них. Тож мені нічого не залишилось, як неохоче йти за нею по снігу. Мені не хотілося цього «знайомства». Проте ми з Іванкою тут в цьому лісі самі й розділятися нам не варто.  

Дівчинка зупинилась перед трьома постатями. Я піднявся на задні лапи. Відчув, що вуха тремтять й притиснув їх, якомога сильніше до голови. 

— Ти, — вказала на мене одна з постатей, — ми давно чекаємо на тебе. Бачу, ти не сам. — вона повернулась до Іванки. Її голос рипів, наче чайник, який закипаючи на плиті, нагадував свистом, щоб його скоріше вимкнули. Від цього голосу в мене забігали мурахи по шкірі. 

— Хто ви такі? — наважилась спитати Іванка. 

— Ми — віщунки. Три сестри. Сидимо на цьому місті з початку існування цього лісу. Знаємо минуле кожного, хто живе на цьому світі й бачимо майбутнє. 

— Ви підкорилися чаклунці? — уточнила Іванка. 

— Ми? О, ні! Ми були тут задовго до Володарки, яка зробила цей ліс своїм. Раніше ми розповідали про майбутнє всім, хто цього хотів та одного разу до нас прийшла вона — темна чаклунка. Володарка попросила нас розповісти її долю. Чи вдасться їй дістати те, що заховано під дном озера. Ми погодились. Зазирнув в її майбутнє, ще тоді зрозуміли, хто вона така і що збирається занапастити увесь ліс. Володарка думала, що легко впорається сама, але ми розповіли, що без чарівних сил інших могутніх істот — зла чаклунка ніколи не отримає те, за чим прийшла сюди. Ми та про тебе їй розповіли, — і одна з ткачів вказала пальцем на мене. Я настовбурчив вуха ще дужче, щоб не пропустити жодного слова. — тоді Володарка розізлилася і захопила ліс. Намагалася змусити нас змінити передбачення. Ми знаємо лише те, що бачимо й не здатні змінювати чиїсь долі. Відтоді, жодна з нас більше нікому не розповідає про його майбутнє.  

— Як зручно. — буркнув я. Проте помітив осудливий погляд Іванки й заговорив тихіше, — то ви не розповісте, що буде зі мною, чи Іванкою? Виходить не дарма ми опинилися тут напередодні Різдва? — продовжив я більш ввічливо, — але знаєте, нам дуже хочеться вибратися звідси якомога швидше. 

Звісно, я зараз не був готовий до кінця повірити словам віщунки. Після зустрічі з Русалкою, змією та Перевертнем, я запідозрив, що ці три постати можуть бути черговим підступом Володарки лісу. А чом би й ні? 

— Ти занадто скромний, Пухнастику. — відповіла віщунка, яка сиділа поміж двох своїх сестер. — Ти не випадково потрапив сюди. Чаклунка давно шукала тебе. Багато років Володарка знає, що зупинити її може тільки одна істота на землі й це ніхто інший, як — ти, кролику. 

— Я? — моєму подиву не було меж. Я озирнувся, наче шукав підтримки в Іванки. Нехай вона їм скаже, що я геть не схожий на того, хто може зупинити Володарку лісу. Так, ми з дівчиною йдемо до гори, щоб… щоб… я задумався. Ми і йдемо з Іванкою саме для того, щоб побачити Різдвяну зорю. А от що робити після того, як ми з нею зустрінемося, ми й досі не знали. Можливо, віщунки говорять правду про те, що Володарка їх не підкорила і вони допоможуть нам з Іванкою, хоч якоюсь порадою. — Я ж лише…

— Так, ти лише звичайний кролик, — віщунка повторила слова, які я казав собі найчастіше. — Ти помиляєшся, Пухнастику, дуже помиляєшся, — і перш ніж я встиг заперечити віщунці, вона додала, — прийде час і ти сам все зрозумієш. А поки, кролику, навіщо нам із сестрами тобі розказувати, — вона підняла пальці, довкола яких стрімко рухалися срібні нитки, — коли ми можемо показати все, або майже все, що самі знаємо, стосовно твоєї долі. Дивись і побачиш. Те що невидиме очам, збагнеш згодом. 

Не встиг я хоч що-небудь відповісти, як голосно зойкнув від того, що довкола мене нізвідки потягнулися срібні стіни, які переплелися між собою. З пащі другої віщунки подув вітер і Іванку відкинуло від мене. Я збирався стрибнути до неї та мене закрутило всередині чогось. Стіни з ниток ставали все вищими та крутилися довкола мене.

Я озирнувся по сторонах. Ммм, що ж це, як не колодязь. Цівка води поповзла під моїми лапами та розлилася переді мною, піднялася майже до очей й впала вниз, а потім розлилася в невелике люстерко. 

Щось всередині мене нашіптувало, щоб я не наближався до дзеркала та інший голос нагадав слова віщунки: «дивись і побачиш». Тож я мав обрати та то швидко, адже нам з Іванкою ще треба йти до гори, замість того, щоб гаяти час на сумніви, якого й так обмаль.