Інга Квітка - Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка

— Не знаю, ми постійно від когось тікаємо. — згадала дівчина. — Теплий одяг мені тільки заважає. Взяти тебе на руки? — здогадавшись, що я змерз в лапки, бо на відміну від неї не мав взуття. Хоча — це і добре. Уявляю, як би швидко я міг бігти у чобітках. Вона побачила, як я хитнув головою і зрозуміла, що я хочу йти сам. — То як? Будемо мовчати? 

— Розумієш, — і я заговорив. Переповів те, що побачив у видінні, яке мені показали віщунки й нарешті видихнув. — От і все. Більше я нічого не знаю. 

— Звучить не надто обнадійливо, — Іванка задумалася, — хоча якщо вірити цьому видінню, — вона замовкла ненадовго. Це мені сподобалося. Значить ми думали однаково. Вона теж не до кінця довіряла трьом віщункам. — Ми все-таки встигнемо дістатися гори й, хто знає, в чиїх руках опиниться Різдвяна зоря. 

— Я ж тобі казав, — нагадав я. 

— Пухнастику, нам не можна здаватися. — перш ніж я встиг щось додати, Іванка продовжила. — Мені теж здається, стає холодніше. 

— А то, — я підстрибнув і почув свист, який поступово ставав гучнішим. Підхоплена кучугура снігу вертілася в’юнком в різні боки й підхопила мене. — Іванка! 

Я закричав, але зрозумів, що дівчинка мене не чує. Підхоплений чимось або кимось, віддалявся від Іванки. Довкола мене сніг, який засліплював очі. Протерши оченята лапками, побачив, що наді мною нависла величезна голова зі снігу, з довжелезною бородою та довгим волоссям, ви не повірите: зі снігу. З білих брів також сипався сніг, величезні, очі, вирячені вперед, нібито вивчали мене. Величезна паща відкрилася. З неї він постійно видихав. Переді мною був справжнісінький Вітер — свіжий, зимовий, тріскучий. Волосся розвивалося довкола нього в різні боки й з нього, як з обличчя безперервно сипався сніг. 

В цілому Вітер мав вигляд, який лякав. Можливо в цей момент ви подумаєте, що я боюся всіх, кого зустрічав в цьому лісі, але погодьтеся: по-перше — я кролик, й ніколи не вирізнявся сміливістю та рішучістю, як зрештою і всі кролики. Ну, хіба ви можете розказати мені про супер кролика, який вирізняється на відміну від мене вищезазначеними якостями, я б взяв з нього приклад… Бо з першого витікає друге: погодьтеся, кожне із чудовиськ, які зустрічаються на нашому з Іванкою шляху, нападають на нас, бажають нас полонити й віднести до Володарки лісу, аби ми, як і решта поневолених нею, лишилися тут назавжди.   

— Пухнастику! — почув я здалеку і здогадався, що Іванка кинулася мене шукати.   

Тієї миті Вітер за допомогою вихру, яким він керував зі своєї пащі, видихнув в мій бік і я, як та пір'їнка відлетів далі. Відстань між нами з Іванкою стрімко росла. Мені це, звісно, не подобалося, але не в моєму випадку обирати. Спробував роздивитися, чи має він кайдани. Не помітив ціпка, але щось мені підказувало, що Вітер діє за наказом Володарки лісу. 

— Що ж, кролику, — голос Вітру, як і його подих був схожий на свист, хіба доносився голосніше. Я здригнувся від того, що він періодично кашляв. Я помітив, що Вітер кахикає снігом. Цікаво, певно всередині Вітру його стільки накопичилося, що сніг йому заважав. — Зараз я віднесу тебе до Володарки, — і він набрав величезну кількість повітря. Здавалося його щоки от-от луснуть, — передбачення, яке розпатякали тобі віщунки не здійсниться! — До речі, варто нагадати — це наша не перша зустріч. 

Я згадав, як щось підхопило мене ще коли я ще був на галявині. Так от, хто затягнув мене до цього лісу. 

— Вітру! — я надувся, немов кулька. 

Також роздивляючись його, здогадався, що зараз те повітря, яке знаходиться всередині його пащі, Вітер подує на мене та все ж поки він ворушився, я помітив кайдани на ньому. Увесь цей час вони ховалися під білосніжною бородою.

Що ж, іншого я не очікував, тому перш ніж Вітер встиг видихнути в мій бік, я не вигадав нічого кращого, підігнув лапки під себе, щоб стати схожим на кульку і покотився вперед. Перечепився через щось і злетів, зойкнув, бо бік від удару трохи болів та це дозволило мені на якийсь час відчути себе справжнім птахом. Адже я не котився по снігу, а вільно літав у повітрі. Звісно, за пару хвилин я приземлився вниз і покотився далі та все ж встиг втекти від Вітру і коли він не помітив, що мене немає поряд і видихнув… з такою силою, скажу я вам, що дерева майже до землі зігнулися, добре, що до мене долетів лише легенький вітерець, який і так відкинув мене не на один метр вбік. 

Вітер помітив мою відсутність і озирнувся по сторонах. Спочатку — це його розлютило та потім він загиготів: 

— Пухнастику, ти лише, крихітний, дрібний кролик, який не володіє жодними чарами. Як такий, як ти, переможеш саму Володарку? В цьому лісі тобі не сховатися від, — і перш ніж договорити, він буквально за мить зазирнув за одне з дерев, потім інше, третє, четверте, — мене. Я — Вітер! Я швидко тебе знайду. Ти не зможеш далеко втекти. Та й раджу не довіряти деревам, — нагадав він, — за ними не варто ховатися. Не забувай, на чиєму боці дерева в цьому лісі — вони також на темній стороні. А зло завжди перемагає добро! Чи ти наївно вірив в те, що буде інакше після слів віщунок? 

— Ще б пак, — пробурмотів я собі під ніс, — подивимося, що буде далі та все ж я зроблю все можливе, аби втекти від тебе, — і я покотився далі.

Знову на щось наткнувся і мене відкинуло в бік. Єдине про що я думав зараз: як ми з Іванкою знайдемо один одного, а точніше — вона. Згадав, що через те, що я покотився в бік, це віддалило мене від найвищої скелі.   

 Я подумав, щоб заритися у сніг і таким чином перехитрувати Вітер. Тому зупинився. Розплющив очі й озирнувся довкола. Я не помітив Вітер поряд із собою й акуратно розгорнув сніг та заглибився в нього. Спробував присипати себе зверху, як міг.

Ідея здавалася мені досить непоганою, але треба було залишити ледь помітний отвір, щоб я міг дихати. Я притиснув вушка до себе так сильно, як тільки міг й постійно повторював про себе, що я майже невидимий і навряд та величезна, злісна кучугура снігу, яка кличе себе Вітром мене знайде.