Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

— О, це одна з найдостойніших жінок, яких я тільки знаю, — відповів Чичиков.

Потому не проминули голову палати, поштмейстера і таким чином перебрали майже всіх чиновників міста, які всі виявились найдостойнішими людьми.

— Ви завжди на селі проводите час? — зробив нарешті своєю чергою запитання Чичиков.

— Здебільшого на селі, — відповів Манілов. — Іноді, правда, приїжджаємо в місто для того тільки, щоб побачитися з освіченими людьми. Здичавієш, знаєте, якщо весь час житимеш замкнено.

— Правда, правда, — сказав Чичиков.

— Звичайно, — провадив Манілов, — інша річ, коли б сусідство було гарне, коли б, наприклад, така людина, щоб з нею, в деякому роді, можна було поговорити про люб’язність, про гарне поводження, стежити яку-небудь таку науку, щоб отак розворушило душу, надало б, так би мовити, шугання такого… — Тут він ще хотів щось висловити, але, помітивши, що трохи зарапортувався, колупнув тільки рукою в повітрі і сказав далі: — Тоді, звичайно, село й самотність мали б дуже багато приємностей. Але ж немає нікогісінько… От тільки іноді почитаєш «Сын Отечества»[34].

Чичиков погодився з цим цілковито, додавши, що нічого не може бути приємнішого, як жити в самотності, втішатись видовищем природи й почитати іноді яку-небудь книгу…

— Та знайте, — додав Манілов, — усе коли немає друга, з яким би можна поділитись…

— О, це справедливо, це цілком справедливо! — урвав Чичиков. — Що всі скарби тоді на світі! «Не май грошей, май гарних людей для поводження», сказав один мудрець.

— І знаєте, Павле Івановичу, — сказав Манілов, явивши в лиці своєму вираз не тільки солодкий, але навіть приїсний, немов та мікстура, яку спритний світський доктор засолодив немилосердно, уявляючи нею порадувати пацієнта, — тоді почуваєш якусь, у деякому роді, душевну насолоду… Ось як, наприклад, тепер, коли випадок дав мені щастя, можна сказати, рідке, зразкове, говорити з вами і чаруватися приємною вашою розмовою…

— Даруйте, яка ж тут приємна розмова? Нікчемна людина, та й годі, — відповів Чичиков.

— О, Павле Івановичу! Дозвольте мені бути відвертим: я б з радістю віддав половину всього мого достатку, щоб мати частину тих достойностей, що маєте ви!..

— Навпаки, я б уважав зі свого боку за найбільше…

Невідомо, до чого б дійшов взаємний вилив почуттів обох приятелів, якби не ввійшов слуга й не доповів, що їсти подано.

— Прошу вашої ласки, — сказав Манілов. — Ви вибачте, що не маємо такого обіду, як на паркетах і в столицях; у нас просто, російським звичаєм, щі, але від щирого серця! Прошу ласки.

Тут вони ще якийсь час посперечалися, кому першому ввійти, і нарешті Чичиков увійшов боком до їдальні.

У їдальні вже стояли два хлопчики, сини Манілова, що були того віку, коли дітей садовлять уже за стіл, але ще на високих стільцях. Біля них стояв учитель, що вклонився ввічливо і з посмішкою. Хазяйка сіла за свою супову чашку, гість був посаджений між хазяїном і хазяйкою, слуга пов’язав дітям на шию серветки.

— Які милі діти! — сказав Чичиков, глянувши на них, — а которий рік?

— Старшому восьмий, а меншому вчора тільки минуло шість, — сказала Манілова.

— Фемістоклюс! — сказав Манілов, звернувшись до старшого, що намагався визволити своє підборіддя, яке лакей зав’язав у серветку. Чичиков звів трохи брову, почувши таке почасти грецьке ім’я, якому не відомо чому Манілов дав закінчення «юс», але зразу ж подбав надати обличчю звичайного виразу.

— Фемістоклюс, скажи мені, яке найкраще місто у Франції?

Тут учитель звернув усю увагу на Фемістоклюса і, здавалось, хотів йому вскочити в очі, але нарешті зовсім заспокоївся й хитнув головою, коли Фемістоклюс сказав: «Париж».

— А в нас яке найкраще місто? — спитав знову Манілов.

Учитель знову нагострив увагу.

— Петербург, — відповів Фемістоклюс.

— А ще яке?

— Москва, — відповів Фемістоклюс.

— Розумник ти, серденько! — сказав на це Чичиков. — Скажіть, одначе… — провадив він, звернувшись тут же з деяким виразом здивування до Манілових: — В такі літа і вже таке знання. Я мушу вам сказати, що в цій дитині будуть великі здібності!

— О, ви ще не знаєте його! — відповів Манілов, — у нього розум на диво гострий. От менший Алкід, той не такий жвавий, а цей зараз, коли що-небудь побачить, комашку, кузьку, так у нього оченята відразу й забігають; побіжить за нею слідом і зараз зверне увагу. Я його призначаю на дипломатичну справу… Фемістоклюс! — провадив він, знову звернувшись до нього, — хочеш бути посланником?

— Хочу, — відповів Фемістоклюс, жуючи хліб і мотаючи головою направо й наліво.

В цей час лакей, що стояв позаду, втер посланникові носа і дуже добре зробив, інакше б капнула в суп чимала стороння крапля. За столом почалась розмова про втіхи спокійного життя, яку хазяйка уривала зауваженнями про міський театр і про акторів. Учитель дуже пильно дивився на розмовників і, як тільки помічав, що вони збираються посміхнутись, ту ж мить розкривав рот і сміявся завзято. Мабуть, він був людина вдячлива і хотів заплатити цим хазяїнові за гарне поводження. А втім, одного разу обличчя його набрало було суворого виразу, і він строго застукав по столу, втуливши очі в дітей, що сиділи насупроти нього. Це було до речі, бо Фемістоклюс укусив за вухо Алкіда, і Алкід, заплющивши очі й роззявивши рот, збирався вже заридати якнайжалюгідніше, але, відчувши, що за це легко можна було позбутися страви, дав спокій ротові і почав зі слізьми гризти баранячу кістку, від якої в нього обидві щоки лисніли жиром.

Хазяйка дуже часто зверталася до Чичикова з словами: «Ви нічого не куштуєте, ви дуже мало взяли». На це Чичиков відповідав щоразу: «Щиро дякую, я ситий. Приємна розмова краща за всяку страву».

Уже встали з-за столу. Манілов був задоволений надзвичайно і, підтримуючи рукою спину свого гостя, готувався таким чином перепровадити його до вітальні, коли це гість заявив з вельми значливим виразом, що він має намір з ним поговорити про одну дуже потрібну справу.

— В такому разі, дозвольте мені попросити вас до мого кабінету, — сказав Манілов і повів до невеликої кімнати, оберненої вікном на синіючий ліс. — Ось мій куточок, — сказав Манілов.

— Приємна кімнатка, — сказав Чичиков, обвівши її очима. Кімната була дійсно не без приємності: стіни були пофарбовані якоюсь