Луї Фердінанд Селін - Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін

— Так! Так! Так! Так! але вони існують. У вас схибнутий розум! Збоченець! Кнур!

— Наразі ні! У всякім разі не наразі!

Кохальних, підглядальних, розмовляльних, зазиральних, богорятувальних — не люблю візитів. Ніколи не був до них ласий направду! Тоді дійсно! Скажіть-но! Краще двадцять візитів до хворих, ніж один любовний… Ненавиджу сентименти! Ще й приправлені жаданням моїх пожитків.

Я вас мало не забув! Я мало не забув про шуми за лаштунками! Рев гармат! Барабанний дріб… Уже зо два тижні… Я жив у Африці і знаю, що таке чоловіча вечеря під там-тами! Все! Я мало не забув канонаду вдалині, за західно-південною околицею! О, я поезет, це ж ясно! Маю свої гучні ремінісценції, а ще роздратування, втому і свій дзвін у вухах… але мені не все примарилось!.. Через свою служницю Памелу я знав про підготовку по сусідству… і навіть по всій Гірці… як саме мене «оформлять»… а ще й труни, «некрологи»? Мені не наснилося! А урочисті «засудження на смерть», але без підпису? Знайшлись, хто вихвалявся, вже пізніше, що злапали мене в підвалі!.. Це геть не так! Може, когось іншого! Усі падлюки — вигадники й романтики, придумують собі життя заднім числом, із блиском, звитяжці-кампеадори в масштабі одного під'їзду[13]! Зі злочином на думці, без ризику, з кинджалом із Блошиного ринку! Я за себе не дуже боявся, не думайте! я був у курсі всіх жахів і підлого фатуму, злостивості ще гіршої, ніж у чотирнадцятому… і що? і що? знав? що горизонти фальшиві, небо теж, і люди, й коридори… і двері, що саме зачинялися… повсюди пастка… Так, звісно, після чотирнадцятого слід визнати, слід погодитися, що люди такі, як я, це вже баласт!.. це нахабство, що ми досі не померли… звичайно, звучить двозначно!..

— Гей, отам! Агов-агов! забутий! не пересмикуй!

Не дають спокою… Ясно! Бувайте!

Але Арлетта була не чотирнадцятого! їй чого вмирати? Потойбічного рахунку не мала! Я не скорився щодо неї… цілком невинна, але їй розпороли б живота, як у різниці. Вона гарненька, от і все… Коли гарненька, це вже тяжко… А моя майже сліпа мати, вони і її помордували б для розваги. У Тулузі були курси «тортури для старих»… нехай мене в чому завгодно винуватять… вони жахи робили матерям… А ще й Бебер, теж не винуватець… мій кіт. Ви скажете, з кота хоч шкурка… Та де там! Кіт — то саме чаклунство, чуття крізь хвилі… це тільки мова «гртт-гртт»… Бебер розмовляв отим «гртт», справді. Відповідав на ваші запитання… Тепер він «гртт-гртт» сам із собою… Вже не відповідає… Розмовляє сам про себе… як і я… спантеличений, як і я… На всій Гірці тільки один ще був такий кіт, такий же вишуканий, у Амп'єма[14], Марка Амп’єма, Альфонсом звався.

Альфонс чим був славний, так це стрибками!.. Стриб на ручку на дверях! вони відчиняються, і він іде собі… Але не такий дивний, як Бебер, котрий і розумів… і розмовляв «гртт-«гртт»… і красень з такими вусами!.. Моя гордість… А що мав особливого — він любив гуляти, тинятися, ходити за нами слідом… але не вдень, а тільки ввечері і за умови, що з ним розмовлють… «Бебер?» «Гртт-гртт»… О, він то любив!.. До площі Бланш, до Трініте, раз навіть до Бульварів… та потім уже місяців зо три… чотири… ми сиділи вдома вечорами… відколи почалися замахи… після шостої ні кроку… А Бебер який був незадоволений! Нявкав на всі заставки!.. на весь коридор… Йому байдуже до причин… Він нічна тварина… але тільки не на самоті… з нами… тільки з нами… і зупинявся поговорити що десять метрів… двадцять метрів… «гртт-«гртт»… одного разу майже до площі Зірки… Боявся тільки мотоциклів… Бува, ледь вчує мотоцикла, нехай іще далеко, то кидався на мене, розчепіривши пазурі, застрибував, як на дерево… Часом довгі прогулянки, аж до набережних, аж до Мае[15], це все ж рідкість для кота — набережні… Вони не люблять Сени… Та повернімось до Амп'єма, ви ж зрозуміли, мова про Марка Амп'єма, письменника, хазяїна Альфонса… Він жив на дві вулиці нижче від нас… Я розповім вам про Марка Амп'єма, зроблю відступ! Однак не далекий! Ах! друг! і пречудовий!.. Поясню тільки його смаки… Щоб ви не блукали!.. Не знаю нікого, хто був би, як Марк у нинішньому красному письменстві! Жодного такого на все французьке скрипоперство і промокальництво. Жодного суперника! Проза, драма, вірші, комедія!.. Жод! Ного! наскільки я знаю! і за останні пів століття! його ліра чарує! Він ширить марення, як фея… Є Мопассан і потім тільки Марк. Навколо? раніше? ще? серед? нікчеми!.. Тому цілком природно, що він себе плекає, леліє, пестує, нічого не цурається — ні полювань, ні яхт, ні зáмків… Я трохи заздрю… не за зáмки, а за хворобу!.. Він набагато хворіший, ніж я, а видає на-гора, мов Гомер! Я з головними болями, безсоннями, які мене шелешать, нищать, а він — що менше спить, то більше шедеврить! Ми всі Сізіфи! звісно! і прóкляті пхачі на гору брили! Мені вона гуркоче просто в пику, та брила! гур-гур і до прокуратури! Хоч і на ладан дише, а дістається вершини! Раз — і все! і закидає свою брилу у зеніт! легкома! Овація горизонтів! Олімпійський чемпіон брили! Тисяча вистав у «Амбіґю»! Неминуче! Продовження без ліку! Клондайк у кіно! Ураган у книгарнях! Нехай напише тільки чверть від пів роману, то видавці все вирвуть із руками, і всі податкові шкали полетять шкереберть! сто! двісті тисяч… чотириста! Усе просто! його «рідкісні», його «з Японії», натовп усе рве на шмаття! від захвату! аукціон вирує! Усі знають про сейфи, де вони сховані! Ага, хотів би, але зась! Ох і комедія! Марнопереславство! Перезаздрощі! Переревнощі! Як у Жюля! О, суцільна омано! мені праглося не мистецтва! моє покликання — це медицина!.. але домігся я далеко не всього… а медицина без пацієнтів!.. Прийшов роман… Я писав, гай-гай! спочатку жалюгідні заробітки, потім кайданки! камера! ненависть! покиньте писати!

Ще напочатку, на самому початку, я наспівував… Я думав, усе буде оперета… Настільки менше клопоту!.. та через ніяковість і брак знайомств я загруз у лібрето… а потім тяжка праця і ще тяжча праця, аж потім звідки їх наплодилися — три тисячі писак, і всі пишуть прозу!.. і від