Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— Кіплінґ, — звернувся Саймон у мерехтливий морок, — ти не хочеш привітатися?

Величезні крила Кіплінґа були напіврозгорнуті над його тілом. Задні кінцівки, щільно притиснуті до ребер, були лев’ячими лапами й мали попелястий відтінок лев’ячого хутра. Передні кінцівки з витонченими кігтями він склав одна на одну. Коли Саймон наблизився, голова Кіплінґа ледь-ледь піднялася над підлогою. Він клацнув дзьобом, коли той підійшов ближче, а потім ніжно притулився своєю вкритою пір’ям головою до простягнутої руки господаря. Його котячий хвіст постукував по килиму на підлозі. Саймон опустився на коліна біля Кіплінґа і щось проше­потів йому в оперення. Потім він почухав голову грифона і знову підвівся.

— Міс Дастані, — промовив він, — знайомтеся, це ­Кіплінґ.

На секунду мій мозок повністю вимкнувся. Я не була ­налякана. Я не була в захваті. Мене взагалі наче не було. Щоправда, була одна думка, і тільки одну її могла втримати моя голова.

Грифони існують.

Поволі я почала перебудовувати у своїй голові. Я все ще була Маржан Дастані. Я все ще вчилася у старшій школі. Моїми друзями були Кері Фінч та Ґрейс Йе. Мій батько все ще був мертвий, а я все ще перебувала в Англії. Все залишалося незмінним, окрім існування грифонів.

І, висновуючи з усього, я повинна була оглянути саме цього.

Очі Кіплінґа звузилися до насторожених щілин. Його крила незграбно розкрилися, майже заповнивши кімнату від одного кінця до іншого. З великим зусиллям він підняв своє тіло, щоб устати. Його перната голова з орлиним дзьобом і розкішною лев’ячою гривою майже сховалася поміж лопаток. Його кігті вчепились у килим, увіп’явшись у вигадливі візерунки. Можливо, там також були приховані ширдали.

Ці кігті заввиграшки розірвали б мене на шматки. Я не могла звідти втекти. Я була тут віддана на ласку Кіплінґа. Тому, не роздумуючи ні миті, я зробила те, що робив мій батько щоразу, коли підходив до незнайомих тварин. Я простягнула порожні долоні, аби продемонструвати, що я нічого не приховую, і потупила очі, щоб дати можливість Кіплінґу заявити про його вищість.

Через мить Кіплінґ байдужо обнюхав мене дзьобом. Потім він неначе запався всередину. Його очі заплющилися, груди розширилися, шия стиснулася, крила згорнулися. Все зібралось у тугий, стиснутий клубок, поки раптом із нього не вирвався блювотний кашель, що струсонув його ребра й відлунив глибоко в легенях. Він змахнув крилами, натикаючись ними на стелю й підлогу. Його груди здималися. Все його тіло викривилось і затряслося.

Коли цей приступ минув, лапи Кіплінґа тремтіли. Він знову звалився на підлогу не в змозі втримати власну вагу, і лежав там, знесилений.

Несподівано фантастична істота для мене перестала існувати. Я бачила таку саму тварину, як і ті всі, яких ми лікували в нашій клініці. Тварину, що потребувала допомоги.

Поволі, крок за кроком, я наблизилася. Кіплінґ дивився на мене і споглядав за мною з лінивим і поміркованим інтересом. Він пахнув лупою, яка буває у папуг, але цей запах був змішаний із ароматом деревного соку й зеленої хвої, і ще з чимось сильнішим та насиченішим, що я не могла точно визначити.

Я поглянула на Саймона. Його обличчя було стурбованим. Я впізнала цю мить. Саме зараз я повинна починати говорити. Я уявила, як мій батько впевнено стоїть тут і переконливо мовить мудрі речі, або навіть розпитує про щось розумне.

Але що я могла сказати? Я нічогісінько не тямила у фізіо­логії грифонів. Я — не батько. Я навіть не була ветеринаром і не мала сюди приходити.

Кіплінґ теж був налаштований скептично. Він спостерігав за мною з нудьгуючою покорою, навіть коли черговий мікроспазм кашлю прокотився в його грудях. Як не дивно, але його сумніви заспокоювали. Саймон сподівався на результат, на відповіді, проте Кіплінґ ні на що не сподівався. Його було б важко розчарувати.

Зблизька я могла побачити, що в деяких місцях його пір’я вилиняло. Його хутро було неоднорідним, як добряче потяганий килим. Його закислі в кутиках очі вкривала плівка. Я простягнула руку й погладила пір’я на його шиї, а тоді і гладку поверхню аж до чубка та вниз до лопаток, де воно перетворювалося на хутро.

Спочатку я відчула поколювання на кінчиках пальців. Це нагадувало статику від телевізора, таке було відчуття. Поколювання пронизало мою руку, наче блискавка. Воно розбухало в моїх грудях і поширювалося по всьому тілу доти, поки не стало всім, що я могла відчувати. Відчуття посилилися. Стрімкий звук сповнив мої вуха. Я стояла наче прикута. Я не могла поворухнутися, навіть якби спробувала.

А відтак неначе луснула бульбашка — відчуття поколювання зникло. Натомість водномить з’явився цілий букет з інших відчуттів. Я щосили намагалася осягнути їх.

Перш за все я відчула запеклу, вперту волю, яка нагадувала сильний вітер, супроти якого я намагалася встояти. Я відчула меланхолійну тугу, яка змушувала мене шукати поглядом небо в одному з вікон. Відчула гірке й невиразне розчарування, так ніби в усьому світі було занадто багато випуклостей і кутів, і весь простір у ньому раптово змалів.

Але здебільшого був біль.

Моє тіло закипало від мерзенної отрути. Я відчувала її у своїх легенях, у своєму шлунку, в кожному ударі серця. Щось густе й задушливе збиралося біля моїх ребер і звивалося навколо мого хребта. Їдкий присмак обпікав рот. Кожне відчуття, кожен звук, кожен подих, кожен дотик завдавали болю.

Я відсмикнула руку, і всі відчуття наче випарувалися. На мить я опинилася у світлій, тісній кімнаті, занадто світлій, занадто тісній — і все затихло, і все ламалося.

А потім я вже нічого не відчувала, і все повернулось на круги своя.

Саймон спіймав мене до того, як я впала, й допоміг мені опуститися на підлогу. За мить ніжні руки ввіпхали в мої склянку води. З-під кучми каштанових кучерів на мене стурбовано й зацікавлено дивилися чиїсь блакитні очі, причому значно молодші за очі Саймона.

— Себастьян? — промовив Саймон десь у ширяючому просторі поза мною. — Що ти тут робиш?

Очі на мить глянули вгору через моє плече, а тоді знову опустилися до мене.

— Тітка Челсі сказала, що він хворий, — сказав Себастьян.

— Звісно, вона так сказала, — відповів Саймон.

— І це правда?

— Ми й намагаємося це з’ясувати.

— Як ти?

Мені потрібна була мить, аби зрозуміти, що голос, котрий належав Себастьяну, говорив зі мною. Я спробувала відповісти, але в моєму горлі пересохло. Я випила воду в склянці занадто швидко, ніби намагалася заповнити якусь новоутворену порожнечу всередині мене, і похлинулася.

— Обережно, — сказав він.

Він продовжив говорити ще щось, але на той час я вже знепритомніла.

Одного ранку ми з батьком посварилися. Він щойно звідкілясь повернувся й мав кепський настрій. Припускаю, що поїздка виявилася невдалою. Мені було тринадцять.

Усе почалося з бельгійських вафель, які все