Майя Молчанова - Коли починається дощ , Майя Молчанова

- Дякую, - подивилася на сутінки за вікном. - Завтра вранці одразу ж і піду!

***

- Потримай, - Мишко відпустив дверцята шафи, беручи шуруповерт. - Ну ось, і майже готово. Завтра вранці відшліфуємо, лаком покриємо і все.

- Гаразд, - Андрій втомлено опустився на табурет, дивлячись на шафу, над якою вони працювали весь день.

Як завжди буває, поки працював, думати не було коли, а от сів відпочивати - і думки накинулися всі разом. Незважаючи на запевнення Михайла, шукати Аню в натовпі відпочиваючих - все одно, що голку в копиці сіна. Безнадійно. В нього немає жодної підказки...

- Слухай, годі журитися. Знайдеш ти свою Ассоль.

- Що за Ассоль? - лунає від вхідних дверей голос і до кімнати входить жінка років тридцяти п'яти.

- Та ось твій брат дівчину проґавив, роззява. Тепер шукає.

– Нікого я не шукаю. Оленко, краще роботу приймай, - Андрій різко підвівся, при цьому недбало показуючи на шафу.

- Ну-ну, - змірявши брата поглядом, вона обернулася до чоловіка. - Молодці. Вечерю заробили, тільки ходімо швидше, поки близнюки кухню не рознесли, а то роботи у вас стане ще більше. Заодно і про Ассоль розкажете.

- Ну все, хлопче, вона ж тепер від тебе не відчепиться, - Мишко реготнувши плескає Андрія по плечу.

- Від тебе теж…

Однак, що б хто не казав, на ранок у Андрія вже був план. Сформований не без допомоги коментарів Михайла та безсонної ночі.

- Слухай, гадаєш багато місць у нашому містечку, куди може піти молода самотня дівчина? - Мишко швидкими та впевненими рухами пензля покривав відшліфовану поверхню лаком.

- Ну, це ти мені скажи, - озвався Андрій з-за дверцят шафи.

- А я й скажу. У нас з усіх визначних пам'яток тільки магазин, ринок, пара кафешок і клуб. І все знаходиться в одному місці. Поки лак буде сохнути, пройдемося і знайдемо твою пропажу.

- Думаєш, вона таки тут?

– Без варіантів. Судячи з натовпу на пляжі, у нас тут пів країни зібралося.

Не надто обнадіює, - подумав Андрій, але все ж таки витратив півдня на те, щоб обійти ринок та околиці всіх кафе.

На другому колі Мишко не витримав...

- Брат, ти мене вибач, але я все. Додому. Кохання коханням, але у мене вдома Оленка з дітьми. Вона ж мене приб'є, якщо я свою відпустку прогуляю пляжами, та ще й без них.

- Зрозумів. Наступного разу підемо всі разом, – Андрій потиснув простягнуту руку та додав. - Хоча, швидше за все, шукати нема ніякого сенсу...

- Отже, повертаєшся зі мною?

Якийсь час Андрій мовчав.

- Ні, - він глянув у бік моря. - Пройдуся до острова, приведу думки до ладу.

- Гаразд. Але на вечерю ми на тебе чекаємо.

Кожен із них пішов у свій бік, але зробивши кілька кроків, Мишко обернувся:

- Тільки обережніше там. Дощ збирається, - але Андрій на це лише посміхнувся, продовжуючи йти вперед і згадуючи розпатлану, наче горобець дівчину на сходах вокзалу.