Nox Carmen (Нокс Кармен) - За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)

Розділ 2.2

— Продовжуй їсти, — пролунав у моїй голові голос брата. Моя рука з виделкою здригнулася. Демон, що сидів навпроти та заглядав у вікно, повернув до мене голову, помітивши цей, здавалося б, незначний жест.  

Повільно прожувала омлет і натягнуто всміхнулася. 

— Пересолений, — сказала, зустрівшись із чорними очима демона. Він схилився над столом і відкусив шматок омлету з моєї виделки, не перериваючи нашого зорового контакту.  

— Цілком їстівний, — глузливо посміхнувся. — Не перебирай харчами, Орисю. Твоя матуся ще не скоро вийде з цього будинку за продуктами. 

Серце загупало в грудях із шаленою швидкістю, коли я знову почула голос Артура: 

— Скажи, що тебе нудить, і йди до вбиральні. 

Я ковтнула й опустила виделку на стіл.  

— Прошу вибачення, — скривилася, підіймаючись зі стільця. Увімкнувши свої театральні здібності на максимум, приклала одну долоню до живота, а іншу до губ. — Мені... мені погано. Я зараз... 

Не договоривши, кулею вилетіла з кімнати. Ледве не збила з ніг маму і, попри липкі дотики й спроби запитати, що сталося, викрутилася з-під її руки та зникла за дверима вбиральні, замкнувшись на замок. І саме вчасно, адже за ними пронісся мамин стурбований шепіт: 

— Доню, у тебе там усе нормально? 

— Так-так, — заговорила швидко, — просто стало погано. Проблююсь і вийду. 

Я підійняла жалюзі, вдивляючись у маленьке віконце та сподіваючись, що в нього пролізе моя тушка. Ледве не заверещала, коли за склом з’явилось обличчя брата. Він притулив вказівного пальця до своїх губ, натякаючи, щоб я не шуміла.  

Артур почав креслити в повітрі заклинання, вправно перебираючи багряні лінії пальцями.  

— Доню, відчини двері, — повторила мама та затарабанила кулаком по дубовій поверхні. З кожним вимовленим словом її голос спотворювався, набуваючи страхітливих ноток.  

Я навалилася всім тілом на двері, аби ця потвора не пробралася всередину.  

— Орисю, слухай мене, — привернув мою увагу брат, — на рахунок три ти розіб’єш вікно. Зрозуміла мене? Ні секундою раніше! 

Я мугикнула під ніс і натягнула рукав на кулак, продовжуючи утримувати двері.  

— Раз... — розпочав рахувати Артур.  

Могутній удар у двері ледве не відкинув мене до стіни. Уперлася ногами в раковину та швидко задихала. Легені горіли, по обличчю стікали краплини поту, а в очах почали миготіти чорні цятки. 

— Два... 

Від тремтіння дверей спину обдало жаром. Ще мить — і вони розлетяться на друзки. 

— Три! 

Одночасно з вигуком Артура, я відсторонилася від дверей та замахнулася кулаком. Незважаючи на м’який в’язаний светр, гострі уламки скла все ж зачепили мою шкіру. Перекинувши ногу над підвіконням, опинилася в обіймах брата. Ми обидва повалилися на землю саме в той момент, коли демон пробив свою перешкоду.  

Попереду заіскрився простір. Багряне коло збільшувалося в розмірах, всередині якого панувала темрява та лунали чиїсь невдоволені голоси. 

— Стрибай у портал! — скомандував Артур. Він клацнув запальничкою, і на його руку перекинулося полум’я та закрутилося довкола нас, відгороджуючи від демона, що криво посміхався та непорушно стояв за розбитим вікном. Його жахливий погляд, направлений на мене, доводив до божевілля, майже фізично розрізав мою шкіру.  

Він розтулив рота, прошепотівши слова, від яких я прокидатимусь щоночі, вкрита холодним потом: 

— Куди б ти не йшла, завжди повертатимешся до мене. І коли це станеться, брат тебе не врятує. Тебе взагалі ніхто не врятує. — Демон знову посміхнувся й зробив це так бридко, що в мене обличчя перекосило.  

Артур випустив у нього весь вогонь, що клубочився на його долонях, і затягнув мене у портал, який миттю закрився за нашими спинами, відрізаючи мені частину волосся. 

З жалем поглянула на підлогу, на якій валялися мої темні пасма, і лише згодом звернула увагу на місце, де ми тепер перебували. По невеличкій кав’ярні стелився запах свіжих круасанів та кави, від чого мій шлунок видав тихий гуркітливий звук.  

Я поморщилася від допитливих поглядів відвідувачів і стиснула долоню брата.  

— Принесіть ще дві кави, — махнула рукою жінка, що сиділа біля вікна, і відсьорбнула зі своєї чашки. — Ну? — Вона вигнула брову, коли її очі зустрілися з очима Артура. — Так і будете там стояти? Давайте рухайтесь, мені сьогодні ще могили викопувати! — зморщила носик і прогорнула чорне пасмо з чола. 

— Ви Меліса Адамович? — холодно запитав брат і відсунув для мене стілець. Жінка вбивчо посміхнулась. 

— Саме так, любчику. — Вона облизала чайну ложечку, переводячи свій погляд з Артура на мене. — Крихітко, тобі холодно?  

Насправді мені страшно до чортиків, тому я тремчу, ніби щойно з ополонки виринула. Що тепер з нами буде? А з мамою?  

Меліса потягнулася до моєї долоні через стіл і злегка стисла мої пальці. 

— Я тут, щоб вам допомогти, — слабко мені всміхнулася.  

— Я вдячний, що ви погодилися з нами зустрітися, — стримано кивнув Артур. Меліса забрала свою руку, і без її приємного дотику стало самотньо та холодно.  

— Тоді перейдемо до справи. — Відьма одразу зробилася серйозною, відкрила свій ноутбук, що займав більшу частину маленького столика, почавши швидко перебирати витонченими пальчиками по клавіатурі. 

Блідий, як стіна, офіціант приніс нам дві кави. Я обхопила порцелянову чашку долонями, намагаючись зігрітися. Мною трусило, очі щипало від сліз і від усвідомлення того, через що ми мусимо пройти, аби звільнити свій дім від демона. 

Бездумно витріщаючись на вид за вікном, на людей і нечисть, що віднедавна почали спокійно співіснувати разом, на щільно розташовані один до одного будинки та дорогу, вимощену бруківкою, я не одразу зрозуміла, що бубоніння Меліси перервалося, й дві пари зелених очей втупилися в моє обличчя. 

Я струснула головою і з легкою усмішкою перепитала: 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍