Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 6-7, Вальдемар Лисяк

Завдяки Буншу я закохався в Болека, хоча автор зобразив його несправедливо. Це була ірраціональна любов, як і любов до жінки - любов не ґрунтується на чиїхось поглядах. Нещодавно мій друг-психолог переконав мене, що це почуття народилося через схожість мого невпорядкованого характеру з Болековим. Він використовував професійну термінологію і нагадував мені про численні дурниці моєї молодості, особливо про факт підпалу школи, в якій я навчався (Гімназія імені Болеслава Пруса), яку він порівняв із саморуйнівною поведінкою Сміливого. Вся ця теорія для мене є не дуже переконливою, бо, по-перше, легенду про витівки Болеслава ІІ створила ворожа йому церковна пропаганда, а по-друге, на цьому першому етапі мого захоплення Болеком, коли людина ототожнюється зі своїми героями - в дитинстві я перевтілювався не в постать короля, а в образ королівського слуги Навуя Шренявіти, з псевдонімом Навуй Дзержиславув, геніально створеного Буншем. Мене імпонувало це політичне жало Сміливого, цей "коммандо" для особливих завдань, солдат, політик та чудовий цинік ("Я ніколи не брешу, якщо з цього мені ніякого прибутку"), але з чудовим серцем, прихованим під холодною бронею, передбачливий, мудрий ("Життя є дуже цікавим, щоб по-дурному померти"), черпаючий сили зі своєї потворності ("В мене немає стільки грошей, щоб бути настільки дурним, як ті, в яких пика гладенька, як дупа"), і хоча він не схвалює і не приймає останніх дій короля, до трагічного кінця залишається вірним, так як – на відміну від медовустих підлиз та "альтруїстів" – вірними є чесні циніки. Але я дуже вже відхилися від суті теми.

Що ж, католик, до того ще й краківський, Кароль Бунш у своєму романі відчайдушно намагається не вищипати нічого з святості святого і водночас зберегти хоча б мінімум об’єктивності, що є вправою, наближеною до проходження верблюда через вушко голки. У першому томі ("Слідом прадіда") він малює характер Сміливого яскравими фарбами, але в другому ("Меч і пастораль") ці фарби стають дедалі темнішими, щоб Церква була задоволеною. У свою чергу єпископ Станіслав у Бунша є безгрішною постаттю, яка належить виключно до іншого світу, світу нещадних моральних канонів. Загалом церковна версія перемагає, і два моменти заслуговують на увагу:

У церковній версії важливу роль відіграють чуда, які нібито творив єпископ (на цій підставі його, серед інших, згодом канонізували), особливо т.зв. чудо з Пйотровином: король піддає сумніву в суді право власності Станіслава на майно померлого лицаря Петра з Янішева, а той, в результаті ревних молитов майбутнього святого, воскресає і підтверджує, що продав це майно єпископу. Подібні ілюзіоністські штучки були хлібом насущним середньовічних чудотворців, про що Бунш добре знав, але із ситуації вийшов: воскресіння Пьотровіна він охарактеризував як трюк, який підготували німецькі соратники Станіслава при його... повному невіданні про шахрайство! Друга справа – це смерть єпископа. Бунш чудово знав працю видатного історика Тадеуша Войцеховського, який спростував церковну легенду про святого Станіслава, довівши (1904), що він був зрадником, засудженим архієпископським судом і страченим за вироком королівського суду. Але треба пам’ятати і про жахливі нападки на Войцеховського з боку духовенства (переважно єзуїтських кіл). Він не зміг – йому завадили розум і освіта – некритично адаптувати брехню про те, нібито король забив єпископа під час меси, але не міг відійти надто далеко від церковної версії, страх і релігійність завадили йому це зробити. Тому він придумав еквілібристичну версію: єпископа засуджують за вироком суду, але страту виконує на місці сам монарх. Крім того, щоб урівноважити виключення вбивства під час меси, він описав, як божевільний, напівбожевільний правитель змушує членів суду голосувати за смерть Станіслава. Важко пояснити це мудрим висловом Набокова про те, що "література не говорить правду, а вигадує її". Це був страх!

Підростаючи, я жадібно читав усе, що історіографія присвячувала цій справі, і дедалі більше утверджувався як член королівського табору. Мені нелегко було роздряпувати в собі цю польську рану. Мого батька звали Станіслав на честь святого Станіслава. Я був вихований у цій вірі і в лоні цієї Церкви. Не шануючи святого Станіслава і обожнюючи його супротивника, я почувався ренегатом серед натовпу, що молився до покровителя батьківщини, якому поклонялися покоління наших правителів, керівників і державників. Найгірше я почувався одного вечора у Ватиканському саду, коли прощався з Іоаном Павлом ІІ, який наступного дня летів до Африки. Над деревами блакитне небо Риму зробилося темно-синім, аж фотоспалахи журналістів зз "Osservatore Romano", які фотографували зустріч, не почали сяяти в темряві, як вибухові зірки. У якийсь момент Святий Отець почав говорити, що за кілька днів, 8 травня, мине ще одна річниця святого Станіслава.

І я тремтів, жахаючись, що цей чоловік, яким я захоплювався, зчитує богохульство з дна мого серця. Так, я теж був боягузом. Я не міг цього визнати під час цієї розмови, тому що Папа-поляк, колись краківський єпископ, як і Станіслав, непохитно поважає цю людину, визнану Церквою, головою якої він є, святим мучеником. Десятьма роками раніше я мав більше сміливості.

У той час я навчався в Римському університеті (1971). Пішов, як і кожної неділі, на службу до польського костелу святого Станіслава на вулиці Боттеге Оскуре. Була як раз річниця святого, і проповідник виголосив промову проти короля-монстра, який убив єпископа, тому що той засудив гріхи монарха. Після меси, непритомний від злості, я вбіг до ризниці і вигукнув відчайдушну мову на захист Болеслава, а потім, наштовхнувшись на стіну презирства моєї грубості та байдужості до моїх аргументів, вибіг на вулицю з палаючим обличчям.

У Ватиканському саду я мовчав, зв’язаний харизмою Святого Отця. А от якби у мене в кишені був лист з Австралії, який я отримав через кілька місяців, мій піджак почав б горіти.

У січні 1981 року моя стаття про Болеслава Сміливого була опублікована в "Пшекруєві" (це був останній епізод із серії "Перелік королів" Лисяка), і того року пошта доставила мені листа (датованого четвертим травня) від пана Е. Нєзабітовського з Квакерз Хілл (Австралія); Цитую фрагмент:

"Хіба десь у 1920 році перший польський уряд після відновлення незалежності та після того, як її ухвалив Сейм, звернувся до Риму з проханням скасувати 8 травня свято Станіслава Щепановського, вилучити його з календаря зі списку святих і припинити проповідування його культу. наводячи, звичайно, відповідні причини. Тоді Папа Римський погодився на це без жодного опору чи зволікання. Я точно пам’ятаю, як священик-катехет під час лекції Закону Божого в школі в Любліні через кілька років пояснював нам, що