Шарль Пепен - Переваги поразок, Шарль Пепен

в цій сфері поступ є сумнівнішим. Це можливість нагадати, наскільки пильними слід бути, щоб по-справжньому перетворити кризи на сприятливі можливості. Відчиненого вікна недосить, аби ми зрозуміли, які можливості воно нам показує.

 

Хоч яке значення вони мають для людського тіла та психіки, для спільної історії і приватного життя, але кризи руйнують реальність: несподівано пропонують поглянути на те, що раніше від нас ховалось. Ось що про це думає німецький поет Гельдерлін: «Де небезпека є, подумай про рятунок». Щоб знайти рятунок, треба пильнувати.

 

Наша колективна криза

 

Над рядками Гельдерліна корисно буде поміркувати під час політичної, соціальної чи економічної кризи, а особливо під час кризи ідентичності, яка сколихнула нашу країну. Наша виборча система більше не працює так, як треба: нашим політикам більше не таланить вдало висувати свою кандидатуру на виборах у Франції, а в Європі і поготів, нашим кандидатам не довіряють. Кожен президент Республіки б’є рекорди своїх попередників з непопулярності, політики виходять із партій. Нам треба побути за кордоном, щоб відчути себе французами. Навіть ставши жертвами терористичної атаки, ми здатні на справжню національну єдність лише протягом кількох днів. Міграційна криза виявила нашу кризу ідентичності: ми не вміємо ні приймати мігрантів, ані відмовити їм у прихистку. Ми й далі наголошуємо, що наша країна шанує права людини, але приймаємо десятки тисяч біженців, коли Німеччина — мільйон. Проте не виникає запитання про заборону в’їжджати в країну, як це зробила Австрія. Досі посилаємося на права людини, але насправді ми дуже схожі на Австрію. Ця шизофренія показує, що ми не знаємо, ким є. Ми втратили розуміння нашої спільної долі, вміння говорити про себе: глибоко в душі ми більше не знаємо, що означає «бути французом».

 

Колективна криза — це також вікно можливостей. Як нам підказують рядки Гельдерліна, вона відкриває нам водночас і «небезпеку», і «рятунок». Розглянути такий складний момент нашої історії, як кінець французької величі, означає ігнорувати двоїсту натуру будь-якої кризи. Засліплені тривогою, ми ризикуємо забути, що криза — це не кінець, а початок. Вона завжди несе зміни. Озираючись зі словами «раніше було краще», ми не дозволяємо собі досліджувати суть небезпеки і те, який порятунок вона може нам дати.

Щоб прийти до порятунку, нам треба бути пильними, не тікати від труднощів сьогодення, ховаючись в утопічному минулому, не перегравати його без кінця-краю в голові, не тримати старих образ. Уважно прочитавши слова Гельдерліна, ми переживемо цю кризу інакше: вона пробудить нашу цікавість замість того, щоб занурити нас у відчай. Ми станемо при вікні зі стурбованим обличчям перед загрозою небезпеки, але сповнені ентузіазму відчути надію, що приходить зі світанком.

 

Дозволити собі загрузнути в проблемах пошуку самобутності, занурившись у страх, скімлиння чи виправдовування — те саме, що дозволити собі потонути в смутку. Усі, хто тільки те й робить, що шкодує за нашою втраченою могутністю і без упину плаче над нашим занепадом, хочуть затягнути нас усіх у страждання. Нічого так не дратує зажурену душу, як сповнений надії дух.

 

«There is a crack in everything, that’s how the light gets in», — співає Леонард Коен у пісні Anthem: «У будь-чому знайдуться тріщини, крізь них ми побачимо світло». Будь-яка криза немов тріщина: вона пропускає світло, роблячи його сильнішим.

 

Що, коли істина усіх країн Заходу, тобто «країн, де заходить сонце», полягає в тоненькому промінці світла? У вступній лекції у Колеж де Франс8 історик Патрік Бушрон, звертаючись до питання про ідеологію західних країн, знаходить відповідь у «світлі занепаду», що полягає в беззаперечній могутності. Західний світ, наголошує він, відчував занепад під час усіх величних періодів у своїй історії. Як дослідник Середньовіччя він підкреслює, що всі сучасники Релігійної війни у Франції не могли позитивно відгукнутися про ідеологію Західної Європи. Усі ці люди, за визначенням іншого історика Люсьєна Февра, були «сумними бідолахами XVI століття». Він також наголошує, що ще раніше Європа взагалі не мала жодного значення, окрім власне «значення Магрибу, що для арабських географів є місцем, де заходить сонце і яке передвіщає лихі знамення». «Магриб» (з арабської мови Аль-Магриб — «країни, де заходить сонце», тобто країни Заходу) протиставляється «Машрику» — «країни, де сходить сонце». «Завжди існує комічний плеоназм — говорити про занепад Західного світу, коли етимологія цієї назви говорить не про що інше, як про те, що настає ніч», — твердить історик. Одначе, як на Патріка Бушрона, правда і краса Західного світу полягає саме в цих «сутінках» — у тривозі дорослішання, у сумнівах, що говорить про вищий рівень цивілізації.

«Хто такі “ми”? — допитується Патрік Бушрон. — Якщо сьогодні наша ідентичність покалічена жалюгідною регресією самоідентифікації, яка мучить сучасність, то це тому, що ми її вилучаємо з того, що становить найцінніший спадок нашої історії, на кшталт зла Європи. Це гостре відчуття тривоги через існування у світі, що є могутнім джерелом величі й невдоволення».

Таким чином, західний світ, на думку професора, завжди знав, як поєднати свою велич із неспокоєм і зробити зі свого незадоволення двигун, суспільну рушійну силу. Він жалкує, що наші хвилювання сьогодні змушують нас закриватися, викликають «жалюгідну регресію самоідентифікації».

Ми живемо поразками. Сонце сідає над усім, що ми робимо. Ми більше не земля, на якій добре жити, не країна, здатна інтегрувати відмінності в межах однієї Республіки. Наш голос, колись чутий у всьому світі, більше нічого не важить. За винятком обмежених сфер життя на взір моди й національної кухні, ми більше не є прикладом