Джон Гришем - Бар «Когут»

— Ну, здебільшого там кошти платників податків, якщо пам’ятаєш. Ми склали в загальну купу всі наші позики на проживання. У нас всі за одного, Тодде, нічого не змінилося. Золі потрібні ці гроші. У нас вони є. Припиняємо балачки.

Тодд хруснув коробком і закинув до рота кілька горішків.

— Добре. Але її точно не заарештують, чи вони такі, що можуть? Як-не-як, вона зареєстрована в нашому посольстві.

— Це ти в мене питаєш, що можуть, а чого не можуть поліціянти в столиці Сенегалу місті Дакар?

— Ні, насправді запитання не до тебе.

— От і добре. Вона американка, Тодде, як-от ми. Проте ми сидимо тут, на бейсбольному матчі, тимчасом як вона сходить потом в Африці — місці, де вона ніколи в житті не була. Ми турбуємося, що в п’ятницю постанемо перед неприязним суддею, тимчасом як вона хвилюється, що опиниться у в’язниці, в якій може трапитися що завгодно. Прикинь, що буде, як її побачать вертухаї.

— Ти знову мене повчаєш?

— Я не знаю, що я роблю, правда, хіба що пиво п’ю. Ми винні їй за все, Тодде. П’ять місяців тому все в її житті було нормально. Вона весело проводила час із Горді, закінчувала юридичну школу, думала, що займатиметься тим, чим вона там, чорт забирай, збиралася займатися. І тут намалювалися ми. Тепер вона в Сенегалі, перелякана, збанкрутіла, безробітна, проти неї вчинено позов і скоро звинуватять у правопорушенні, і так далі, і тому подібне. Бідна дівчина. Мабуть, проклинає той день, коли нас зустріла.

— Ні, вона нас любить.

— Вона полюбить нас набагато більше, коли ми перерахуємо їй двадцять штук.

— Певно, вона слабша, ніж ми вважали.

— Згоден. Добре, хоч ми з тобою не слабкі. Радше безумці, ніж слабаки.

— Оце точно, безумці. Пара вар’ятів.

— Ти коли-небудь замислювався над питанням, що ми накоїли?

— Ні. Ти забагато думаєш про минуле, Марку. Або я недостатньо. А втім, що зроблено, те зроблено. Ми не можемо повернутися назад і щось виправити. Отже, припини думати про минуле та осмислювати його. Це вже сталося. Ми щось там зробили і тепер не можемо нічого змінити. Нам би, чорт забирай, краще подумати про найближче майбутнє.

— І ніякого жалю?

— Я ніколи ні про що не жалкую, адже ти знаєш.

— Хотів би я бути таким, — Марк хильнув пива й подивився на поле. За мить сказав: — Я жалкую про той день, коли вперше зайшов у юридичну школу. Мені жаль, що я запозичив стільки грошей. Мені жаль, що так вийшло з Горді. І я точно жалкуватиму, якщо нас, як злочинців, запроторять на півроку до в’язниці.

— Чудово. Тепер тобі жаль. І що нам толку від твого скиглення тепер?

— Я не скиглю.

— А я чую скиглення.

— Гаразд, я скиглю. Хочеш сказати, якщо ти опинишся в тюрмі, все одно не будеш ні про що жаліти?

— Марку, ми обидва знаємо, що не потрапимо до тюрми. Крапка. Може, якийсь суддя і випише ордер на наше ув’язнення, але нас у той час не буде в тому залі суду. Нас не буде й у тому місті, а можливо, і в країні. Згоден?

— Згоден.

39

У ЧЕТВЕР О ДЕВ’ЯТІЙ РАНКУ Марк і Тодд зайшли в свій новий банк на Фултон-стрит, щойно він відчинився. У них було призначено зустріч із операціоністкою, якій вони згодували зворушливу казку про термінову потребу переказати двадцять тисяч доларів на рахунок юридичної фірми в Сенегалі. Зола надіслала електронною поштою ретельні інструкції щодо переказу. Операціоністці, за її недовгу кар’єру, ще не доводилося виконувати такого завдання. Вона зробила кілька телефонних дзвінків і взнала те, що й так знали Тодд і Марк: має велике значення курс долара США до західноафриканського франка. Спочатку долари обміняли на франки, потім переказ було авторизовано паном Лусеро, старшим компаньйоном. Переказ було ініційовано, гроші мали дійти до Сенегалу протягом доби, якщо все буде добре. Транзакція зайняла годину — достатньо часу, аби Марк і Тодд зачарували операціоністку своїм шармом і розумними зауваженнями.

Поки гроші йшли до місця призначення, Марк і Тодд сіли на потяг до Мангеттену і зрештою дісталися Пенн-Стейшн. Гайнуючи час і не дуже поспішаючи повертатися до Вашингтона, вони сіли в потяг опівдні й прокуняли весь шлях додому.

Додому? Хоча їх тут не було тільки п’ять днів, Вашингтон вже здавався іншою планетою. Роками то було їхнє обране місце, майданчик, на якому вони могли почати будівництво своїх кар’єр у осередку безлічі сприятливих можливостей, у місті, що по вінця заповнене юристами, фірмами і молодими професіоналами, які невпинно дерлися вгору. Тепер це було місце, де вони зазнали нищівної поразки, а лічильник втрат безупинно цокотів і понині. Скоро вони поспіхом покинуть це місто, знеславлені, переслідувані, і тому не дивно, що, дивлячись на нього через вікна таксі, вони не відчували але ніякої ностальгії.

Контора Філа Саррано знаходилась на Массачусетс-авеню біля Скотт-серкл. Він був одним із чотирьох молодших компаньйонів фірми з десяти юристів, яка спеціалізувалася на захисті «білих комірців» — робота, яка зазвичай означала гарні гонорари від забезпечених політиків, лобістів або урядових підрядників. Якось ця фірма знайшла час на двох відрахованих студентів, що доволі зухвало вторглися на територію глибоко шанованої в місті юридичної професії і були надто бідні, аби найняти більш досвідченого адвоката.

Філ був лише на рік старшим від Марка й Тодда. Він закінчив юридичну школу Фоґґі-Боттом в дві тисячі першому році, коли вони саме вступили. Проте оглянувши його кабінет, вони не знайшли жодного «фабричного» диплома. На «стіні слави» за його столом висів тільки гарний, обрамлений сертифікат Мічіганського університету про надання йому ступеня з гуманітарних наук, а з Фоґґі-Боттому нічого не було. Це був гарний кабінет у приємній маленькій фірмі, яка справляла враження привабливої та успішної. Здавалося, Філ і справді насолоджувався своєю роботою. Де ж це вони звернули не на той шлях? Чому їхні кар’єри вибило з тієї колії?

— Хто виступає як обвинувач? — поцікавився Тодд.

— Міллз Ріді. Знаєте таку?

— Ніт. Ніколи з нею не спав. А ти? — спитав він Марка.

— Із цією не спав.

— Перепрошую? — не зрозумів Філ.

— Вибач, ми тут жартуємо про своє.

— То й тримайте своє при собі.

— Вона жорстка? — допитувався Марк.

— Атож. Справжня