Ханна Еванс - Ти не мій брат, Ханна Еванс

Артур 

Здається я готовий зустрітися з цієї жінкою знову. Дивлюсь на мою дівчинку і Марину, вони такі щасливі, що помирились. Можливо мені теж час поговорити з матір'ю. Раптом, я дійсно не все знаю. Можливо вона інша, не така, якою я вважав її стільки років?

 - Артур, сину, ти чому так довго не відкривав? 

Бачу хвилювання на її обличчі.

 - Проходь.

Сухо відповідаю. Вона заходить, йдемо у вітальню, де нас всі чекають. Але ця жінка, мене дивує.

 - Сину, ми могли б поговорити на самоті?

А тоді звертається до всіх.

 -  Я перепрошую звісно, але хочеться побути з сином на одинці.

Марина з батьком розуміючи кивають, лише Настя безперервно дивиться на мене. Знаю, хвилюється за мій стан. Усміхаюсь, поглядом показую, що все нормально. Бачу, як "втікачка" з полегшенням видихає.

 - Гаразд, ходімо нагору. 

Заходимо у мою, колишню кімнату. У якій нічого не змінилося. Всі ті ж самі меблі, на тих же місцях. Як колись, коли ми жили із "втікачкою" у цьому будинку.

 - Синку.

Мати перериває мої думки. 

 - Розумію, що так швидко, ти мені не пробачиш. Але я старатимусь, завжди буду поряд, коли тобі потрібно.

Бачу, як її очі стають вологими. Дивно, такою її не пам'ятаю. Хоча, стільки ж років пройшло, після того, як вона пішла. Хіба ж можливо, добре знати цю жінку? Я ще боюсь їй вірити, або відкритись. Щось не дає цього зробити, не відпускає.

 - Артур, синочку.

Вона підходить ближче, торкається долонею до мого обличчя. Не відсуваюсь, лише прикриваю очі. Стримуюсь, не можу так одразу. Вона зупиняється і заберає руку.

 - Я все розумію. Але все - таки сподіваюсь, що колись ти дозволиш бути тобі тією матір'ю, якою я була колись.

Вона плаче, мені стає її шкода. Глибоко всередині хвилююсь за неї. Тому мовчки обіймаю цю жінку. Спочатку вона завмирає, а після обіймає міцно і плаче сильніше. У мене теж з'являються сльози. Прокашлююсь, стараюсь їх прогнати. Тепер розумію, як мені не вистачало її голосу, турботи, підтримки, просто присутності поряд.

Без материнської любові, ріс черствим. Мені було важко говорити про почуття. Я не вмів кохати і підпускати близько когось до себе. Лише "втікачка" мене змінила і навчила відчувати.

 - Сину, мені стільки потрібно сказати. Ти не знаєш, але у тебе є брат.

 - Як?!

Бачу страх у її очах. Напевно боїться моєї реакції.

 - Йому зараз 10, як тобі було тоді... Можливо він і нерідний по батькові, але все - таки твій братик. Ти повинен це знати. Я впевнена, Костя тобі сподобається. Адже чимось нагадує тебе у дитинстві. Він настільки хороший, світлий, відкритий хлопчик. Такий, яким ти був. Твій брат також любить зиму, ми часто ліпимо сніговики і граємо у сніжки...

Помічаю з якою легкістю і теплом вона говорить про сина.

 - Справді? 

З сарказмом питаю.

 - Синку, зрозумій мене, не сердся. Хіба я могла знати, що все так станеться? Коли Костик дізнався, що у нього ж старший брат, він так зрадів. Костя дуже хоче з тобою познайомитись.

" Здається, сюрпризи для мене не закінчуються... " 

Думка про те, що у мене є брат, дивно, але не засмучує. А навпаки, з'являється якесь тепло від цього усвідомлення всередині.

" Як таке може бути? Я весь жив із тим, що моя мати мене покинула, зрадила. Батько весь час пропадав на роботі. Я був зовсім один до появи моєї "втікачки". А тепер у моєму житті з'явилися ще й інші люди. Мати, яка хоче надолужити втрачений час, батько, що змінився в якісь мірі, Марина, яка стала близькою людиною і друзі. Знаю, це моя дівчинка приносить світло у життя.

Ми ще довго розмовляємо, мати розповідає про важкий час без мене, про надію на те, що я зрозумію, про біль який вона переживала. Розповідає про того чоловіка.

 - Знаєш, Руслан теж змінився. Він став турботливим чоловіком і батьком. Я колись вас познайомлю.

 - Не знаю, можливо це зайве.

 - Розумію сину, але коли ти будеш готовий...

 - Мам, я хочу познайомитись лишг із братом.

 - Сину...

Мама знову плаче і обіймає мене, не заперечую, мені теж це потрібно.

 - За стільки років, ти назвав мене мамою?

 - Ну все, досить, не плач.

Заспокоюю, стає важко на душі. Адже робити їй боляче не хочу.

 - То коли я зможу, побачити того малого шибиника?

 - Коли захочеш, сину. Можеш приїхати до нас, або я привезу його до тебе.

 - Краще привези його сюди.

 - Знаєш, я спочатку злилася, навіть хотіла відібрати тебе у батька. Але тоді зрозуміла, що так остаточно тебе втрачу. Тому і жила з цим болем, спостерігаючи здалеку, але завжди була поруч. Дякую тобі сину, що вислухав. Сподіваюсь ти колись, мене зрозумієш і пробачиш.

Мати бере мене за руку. 

 - Мам, мені потрібно трохи часу. Дякую за цю розмову. Я багато чого зрозумів і це перевернуло мій внутрішній світ. 

Ми обіймаємось і спускаємось вниз. Марина, батько і моя дівчинка хвилюючись дивляться на нас. Але коли бачать, як ми обіймаємось, усміхаються. 

Ми разом сидимо за столом у такій теплій, здавало б, сімейні атмосфері. Через декілька годин, мати їде. Адже їй час повертатися до чоловіка та сина. Запрошує у гості та обіцяє познайомити із братом. Ми прощаємось і розуміємо, що нам теж пора. Адже у нашій квартирі, лишились замкнені друзі.

Дорогою моя дівчинка питає.

 - Коханий, як думаєш, вони помирились? 

 - Не знаю кохана, сподіваюсь.

Під'їжджаємо під нашу, стареньку квартиру. Піднімаємось нагору і заходимо, тиша.

 - Сподіваюсь, у них все гаразд.

Хвилюється моя Настя, усміхаюсь.

 - Не переживай, думаю, все добре.

 - Аби ж тільки помирились.

На кухні нікого немає. Заходимо у нашу кімнату і бачимо друзів. Вони сидять на ліжку, по різні боки і мовчать. 

 - Ей, народ! Ми що вас на цілий день залишили, щоб ви просто мовчали?

Питаю, Арс підіймається і каже. 

- Дякую вам дузі, ми поговорили. Аліні потрібно трохи подумати. Ходімо брате, проведеш мене.