Денніс Ліхейн - Містична річка

Дейв розкрив рота, щоб відповісти, але подивився через плече Шона, і його обличчя перекривилося. Джиммі простежив за його поглядом і напружився всім тілом.

Шон обернув голову. Перед ним стояла Селеста Бойл, тримаючи в руці синю сукню Кейті. Вішак був притиснутий до її плеча, і сукня немов прикривала чиєсь невидиме тіло.

Селеста завважила вираз обличчя Джиммі й сказала:

— Джиме, я віднесу сукню до похоронної контори. Дозволь мені.

Джиммі мав такий вигляд, ніби втратив здатність рухатися.

— Ти не повинна це робити, Селесто, — промовила Аннабет.

— А я хочу, — сказала Селеста з дивним розпачливим сміхом. — Справді хочу. Вийду на кілька хвилин на свіже повітря. Мені це потрібно, Анно.

— Ти певна? — запитав Джиммі. Його голос вилітав із нього з легким тріском.

— Так-так, — сказала Селеста.

Шон не пам’ятав, коли востаннє бачив людину, яка б так відчайдушно хотіла покинути кімнату. Він підвівся зі свого стільця й підійшов до Селести, подавши їй руку.

— Ми кілька разів зустрічалися. Я Шон Дівайн.

— О, справді.

Рука Селести була липка від поту, коли торкнулася Шонової руки.

— Ви мене якось підстригали, — промовив Шон.

— Я знаю. Знаю. Я пам’ятаю.

— Ну, то…

— Ну, то…

— Я не хочу затримувати вас.

Селеста засміялася коротким розпачливим сміхом.

— Ні-ні. Мене затримувати не треба. Я дуже рада зустріти вас. Але мені треба йти.

— До побачення.

— До побачення.

— До побачення, моя люба, — кинув Дейв.

Але Селеста вже вийшла в коридор і йшла до передніх дверей із таким виразом обличчя, ніби чула, як у домі просочується газ.

— Прокляття, — промовив Шон і подивився через плече на Вайті.

— У чому річ? — запитав колега.

— Та забув свій блокнот у машині.

— То піди й візьми його, — порадив Вайті.

Вийшовши в коридор, Шон почув слова Дейва:

— Хіба він не міг позичити сторінку з вашого блокнота?

Шон не став слухати, як відбрешеться Вайті, бо вже спускався сходами. Вийшовши на передній ґанок, він побачив, як Селеста дійшла до свого автомобіля й стала коло сидіння водія. Вона відчинила ключем дверцята, посунула руку всередину й відчинила задні дверці, після чого акуратно примостила сукню на заднє сидіння. Потому зачинила дверці та озирнулася назад. Сходами спускався Шон. Умить Селестине обличчя прибрало виразу смертельного жаху. То був вираз людини, яка наготувалася стрибнути під колеса автобуса.

Він міг розмовляти з нею ухильно або прямо. Глянувши на її обличчя, він збагнув, що прямі запитання дадуть йому найбільші шанси на успіх. Слід захопити її розполохом, поки вона з невідомих йому причин перебуває в неврівноваженому стані.

— Селесто, — промовив він. — Я хочу поставити вам лише одне коротке запитання.

— Мені?

Він кивнув головою, підійшовши до автомобіля й поклавши руки на дах.

— О котрій годині повернувся Дейв додому вночі проти суботи?

— Що?

Він повторив запитання, не зводячи з неї очей.

— Чому вас цікавить, що робив Дейв у суботу ввечері? — запитала вона.

— Не надавайте цьому великого значення, Селесто. Ми поставили Дейвові кілька запитань тому, що він був у барі «Мак-Ґіллз» тоді, коли туди заходила й Кейті. Деякі відповіді Дейва не узгоджуються, й це стурбувало мого партнера. Щодо мене, то я думаю, що Дейв забагато випив тієї ночі й не пам’ятає подробиць, але мій колега ніяк не може заспокоїтись. Тож я повинен лише точно знати, коли він повернувся додому, аби колега облишив свої підозри й ми змогли зосередитися на пошуках убивці Кейті Маркус.

— Ви думаєте, її вбив Дейв?

Шон відхилився від автомобіля й подивився на неї.

— Я не сказав нічого подібного, Селесто. Чорт його бери, чому я повинен так думати?

— Я не знаю.

— Але ж ви це сказали?

— Про що ми розмовляємо? — запитала Селеста. — Я збентежена.

Шон усміхнувся так доброзичливо, як тільки міг.

— Що швидше я довідаюся, коли Дейв повернувся додому, то швидше я переконаю свого партнера облишити провали в розповіді вашого чоловіка й перейти до речей конкретніших.

Селеста здавалася такою розгубленою і збентеженою, що Шон відчув до неї ту саму невиразну жалість, яку часто відчував до її чоловіка.

— Селесто, — промовив він, знаючи, що Вайті поставив би йому найнижчу оцінку за його випробувальний період, якби почув те, що він зараз скаже. — Богом присягаюсь, я не думаю, що злочин учинив Дейв. Але мій партнер думає інакше, а він має вище звання, ніж я. Він обирає, якими стежками має просуватися розслідування. Скажіть мені, коли Дейв повернувся додому, й ми на цьому закінчимо й більше не надокучатимемо Дейвові.

— Але ви бачили цей автомобіль, — сказала Селеста.

— Про що ви?

— Я чула вашу розмову на вулиці. Хтось бачив цей автомобіль, запаркований біля «Останньої краплі» тієї ночі, коли вбили Кейті. Ваш партнер думає, що Дейв убив Кейті.

«Нісенітниця», — подумав Шон. Він не міг у це повірити.

— Мій партнер просто хоче ближче придивитися до Дейва. Це не означає, що він підозрює його в убивстві. Ми не маємо підозрюваного, Селесто. Ви зрозуміли? Не маємо. Ми маємо лише провали в Дейвовій розповіді. Коли ми закриємо ці провали, цій історії буде кінець. Не хвилюйтеся.

На нього напали, хотіла сказати Селеста. Він прийшов додому весь у крові, але тому що хтось намагався напасти на нього. Він мусив захищатися. Він не міг убити людину. Навіть якби я думала, що це він убив Кейті, друга моя половина переконана, що Дейв на таке неспроможний. Я кохалася з ним. Я одружилася з ним. І я не одружилася б з убивцею, ти, поганий копе!

Вона спробувала пригадати, як думала зберегти спокій, коли поліція прийде їх допитувати. Тієї ночі, коли прала його одяг, змиваючи з нього кров, Селеста була переконана, що має план, як їй захищатись. Але тоді вона не знала, що Кейті вбито й що копи допитуватимуть її про можливу причетність Дейва до її вбивства. Хіба могла вона це передбачити? А цей коп був такий спокійний, самовпевнений і чарівний. Він не був гладким, сірим і брутальним типом, якого вона сподівалася побачити. Він був давній Дейвів друг. Дейв сказав їй, що цей чоловік, Шон Дівайн, був із ним і Джиммі Маркусом на вулиці, коли Дейва