Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

було так прикро говорити з ним. Почекав, поки хлопець вернувся. — Дякую, хлопче, дуже смачне молоко.

Пішов до холодного парку й сів на лавці. Асфальт блищав намороззю. Він підняв уривок газети. Грабунок на пів мільйона долярів. Серед дня на Волл Стріт пограбовано банківського артільника.

Саме в той час, коли ділова метушня дня досягла найвищої межі, два бандити вихопили з рук Адолфеса Ст. Джона портфель, де було пів мільйона долярів асигнаціями.

Серце Детчеві закалатало несамовито, коли він прочитав ці рядки За спину немов би хто снігом сипанув. Підвівшися, почав розмахувати руками, ніби гріючи їх.

-----

Конґо, шкутильгаючи, пройшов крізь турнікет із станції підземної залізниці. Слідом за ним простував Джіммі Герф, роздивляючись обабіч. Було темно, лютий вітер свистів їм у вухах. Біля станції стояв одним єдиний форд.

— Як вам подобається, містере Ерф?

— Чудово, Конґо. Це вода?

— Затока Шіпсгед.

Вони попростували шляхом, обминаючи крицевосині калюжі, що тьмяно блищали в темряві. Дугові ліхтарі, немов ґрона зів’ялого винограду, гойдалися на вітрі. Оддалік, праворуч і ліворуч, мерехтіли вогнями купки будинків. Вони спинилися біля довгастої будівлі, що бовваніла на палях над водою. Ставок. Джіммі ледве-ледве розібрав літери над неосвітленим вікном. Двері відчинилися, ледве вони підійшли до них.

— Галло, Майку, — мовив Конґо. — Це — містер Ерф, мій приятель.

Двері за ними зачинилися. Всередині було темно, як у домовині. Мозоляста долоня схопила в темряві руку Джіммі.

— Радий зазнайомитися з вами, — пролунав голос.

— Скажіть, як ви знайшли мою руку?

— О, я чудово бачу в темряві! — засміявся горловий голос.

Тим часом Конґо відчинив унутрішні двері. Звідти полилося світло, освітивши більярдні столи низку київ і довгий шинквас у кутку.

— Це Майк Кардинал, — сказав Конґо.

Джіммі побачив біля себе високого, блідого, сором’язливого на вигляд чоловіка з кущуватим чорним волоссям, що росло низько над чолом. У сумежній кімнаті стояв на поличках порцеляновий посуд і круглий стіл, накритий цератою кольору гірчиці.

— Eh la patronne! — гукнув Конґо. На порозі стала гладка француженка з червоними, немов яблука, щоками. Разом з нею в кімнату увійшов дух часнику й шкварчання масла. — Це мій приятель… Можна тепер нам під’їсти? — гукнув Конґо.

— Це — моя дружина, — спишна мовив Кардинал. — Вона глуха. З нею треба дуже голосно говорити. — Повернувшися, він щільно причинив двері до передпокою й засунув засув. — Щоб не видно було світла з дороги, — пояснив він Джіммі.

— Улітку, — сказала місис Кардинал, — ми виготовляємо часом по сто, а то й по півтораста обідів на день.

— Може трохи вип’ємо? — спитав Конґо і, закректавши, сів на стілець.

Кардинал поставив на стіл сулію і кілька склянок. Випивши вина, вони облизали губи. — Ліпше від червоного італійського. Правда, містере Ерф?

— А певно. Скидається на справжнє кьянті.

Місис Кардинал поставила на стіл шість тарілок, поклала облізлі ложки, ножі й виделки, а тоді принесла миску з супом, що смачно запарував посеред столу.

— Pronto pasta, — гукнула вона пронизуватим цесарячим голосом.

— А це — Аннет, — мовив Кардинал, коли до кімнати увійшла рожевовида чорнява дівчина, з блискучими чорними очима й довгими вигнутими віями. Слідом за нею простував дуже засмаглий юнак у хакі з вигорілим на сонці кучерявим волоссям. Усі сіли біля столу й почали їсти густий наперчений суп, низько схиляючися над тарілками.

Виївши суп, Конґо скинув поглядом угору. — Майку, бачиш огні?

Кардинал хитнув головою. — Еге. Незабаром будуть тут.

Поки вони їли яєшню з часником і телячі котлети з цвітною капустою та смаженою картоплею, Герф учув десь здалека чохкання моторового човна. Конґо, вставши від столу, махнув рукою, щоб усі сиділи тихо, й визирнув у вікно, обережно відсунувши край запони.

— Це він, — промовив, вертаючися до столу. — А правда, містере Ерф, ми добре тут їмо?

Юнак витираючи рукою вуста, звівся на ноги.

— Чи немає у тебе, часом, п’ятака, Конґо? — спитав він човгаючи озутими в м’які черевики ногами.

— Ось маєш Джонні.

Дівчина пішла слідом за Джонні до темної сумежної кімнати. За якусь мить механічне піяно задеренчало вальса. Крізь одчинені двері Джіммі вгледів, як вони танцювали в чотирикутнику світла. Чохкання моторового човна наближалося. Конґо вийшов, за ним Кардинал з дружиною, а Джіммі зостався сам, сьорбаючи з склянки вино, поміж решток обіду. Він був схвильований, зніяковілий і трохи напідпитку. Почав компонувати оповідання в думках. З шляху долинув гуркіт одного ваговоза, потім другого. Чохкання мотора вщухло. Тоді човен стукнувсь об палі, сплеснула вода й запала тиша. Механічне піяно теж спинилося. Джіммі сидів, попиваючи вино. Він чув солоний дух болота, що линув у кімнату. Внизу хлюпотіла вода набігаючи на палі. Здалека вчулося чохкання другого, моторового човна.

— Маєте п’ятака? — спитав Конґо, увіходячи зненацька до кімнати. — Заведіть знову піяно… Дуже втішний сьогодні вечір. Може ви, разом з Аннет подбаєте, щоб піяно не замовкало? Я не бачив, як зсідав Мак-Джі… Може сюди прийде один… Має бути незабаром.

Джіммі підвівся й почав порпатись у кишенях. Біля піяно побачив Аннет. — Хочете танцювати? — Вона кивнула головою. Піяно заграло «Невинні оченята». Вони мляво танцювали. Зовні линули голоси й кроки.

— Вибачте, — зненацька промовила Аннет, і вони спинилися. Другий моторовий човен тепер уже надійшов близько. Мотор ще кашляв і лопотів. — Почекайте, будь ласка, тут, — мовила дівчина, прослизаючи в двері.

Джіммі Герф почав неспокійно ходити туди й сюди по кімнаті пахкаючи цигаркою. Думкою компонував оповідання… Самотня відокремлена танцівка на березі затоки Шіпсгед… Вродлива італійка… пронизуватий посвист у темряві… Треба вийти й подивитися, що коїться. Навпомацки знайшов вихідні двері. Виявилося, що вони замкнені. Вернувшися до піяно, вкинув ще одного п’ятака. Тоді запалив цигарку й знову почав ходити. Завжди те саме. Паразит у драмі життя, репортер, що все підглядає у щілинку. Ніколи не бере ні в чому участи. Піяно заграло «так, у нас немає бананів». До дідька! — муркнув він і, все ще ходячи заскреготів зубами.

Зовні тупотіння ніг обернулось на боротьбу, голоси загарчали. Затріскотіло дерево й задзвеніли, розбиваючися, пляшки. Джіммі визирнув у вікно в їдальні. Побачив обриси людей, що борюкалися на березі. Кинувся до кухні й наскочив на Конґо, що весь спітнілий, шкандибаючи, увіходив до приміщення, спираючися на грубеньку палицю.

— Чорти прокляті… вони зламали мені ногу! — вигукнув він.

— Лихо тяжке! — Джіммі допоміг Конґо увійти до їдальні. Той стогнав.

— Мені коштувало п’ятдесят долярів полагодити її, коли я зламав був її минулого разу.

— То ви говорите про протезу?

— Авжеж. А ви думали що?

— «Сухі» аґенти?

— Де там «сухі» аґенти… Бандити, хай їм лиха година… Підіть укиньте п’ятака в піяно. «Красуня моїх мрій», весело відповіло піяно.

Коли Джіммі вернувся