Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

назад, Конґо сидів у кріслі, гладячи обома руками кикоть. На столі лежала погнута й зламана протеза з корку та алюмінію.

— Regardez moi ça… c’est foutu… completement foutu. — Він саме проказував ці слова, коли увійшов Кардинал. Шкура йому над очима була розрізана, й кров текла з рани щокою, заливаючи піджак і сорочку. Слідом за ним ішла жінка, зводячи під лоба очі. Вона несла миску з водою й губку безпорадно прикладаючи її до чола чоловікові. Він відтрутив її. — А я добре заквітчав одному голову уламком олив’яної труби. Здається, він упав у воду. Сподіваюся, що втопився.

Високо підвівши голову, увійшов Джонні. Аннет оповивала йому стан рукою. Одне око йому було підбите, одірваний рукав сорочки держався на самому рубці.

— Нестеменно, як у кіно, — мовила Аннет, сміючися гістерично. — Ну, скажіть, мамо, хіба він не герой?

— Еге. Це щастя, що вони не стріляли. В одного був револьвер.

— Певно боялися.

— Ваговози поїхали.

— Тільки й того, що розбито одну скриньку. Їх було аж п’ятеро.

— Джонні бився один з усіма, — верескнула Аннет.

— Ну, буде вже тобі, — буркнув Кардинал. Він упав на стілець, а жінка витирала йому обличчя губкою.

— А ти добре роздивився на човен? — спитав Конґо.

— Було з біса темно, — відказав Джонні. — Вони говорили, ніби приїхали з Джерсі. Насамперед один з них наблизився до мене й каже, ніби він урядовець із митниці, а я відразу стусонув його, що він, не встигши й револьвера витягти, перекинувсь у воду. Саме тут вони почали гуркати. А Джордж із свого човна трохи не розвалив одному голови веслом. Тоді вони сіли у своє старе корито та й подалися геть.

— Але звідки вони довідалися, де саме ми причалюємо? — пробурмотів Конґо. Обличчя йому стало пурпуровим.

— Хтось із хлопців ляпнув, — обізвався Кардинал. — Хай но я тільки довідаюся, слово чести… не договоривши, він тільки клацнув язиком.

— Бачите, містере Ерф, — заговорив своїм звичайним лагідним тоном Конґо, — там був шампан задля свят. Коштовний вантаж, правда?

Аннет очей не одривала від Джонні. Обличчя їй аж пашіло, вуста розтулилися, очі блищали надто яскраво. Герф почував, що червоніє, коли дивиться на неї.

Він підвівся. — Ну, мені треба вертатися до міста. Дякую за вечерю й за мелодраму, Конґо.

— А ви ж утрапите до станції?

— Напевно.

— То бувайте здорові, містере Ерф. Може купите яку скриньку шампану задля свята? Справжнісінький Мумм…

— Я зовсім збанкрутував, Конґо.

— То може запропонуєте комусь із приятелів, а я сплачу вам комісійні?

— Гаразд, спробую.

— Взавтра протелефоную вам ціну.

— Це непогана думка. Бувайте здорові.

Трусячись додому у порожньому ваґоні порожніми околицями Брукліну, Джіммі намагався думати про оповідання, про торговців забороненими напоями, що він напише до недільного числа журналу. Згадка про червоні щоки Аннет і про надто блискучі її очі перешкоджали йому, перебивали хід його думок. Дедалі дужче опановували його спогади про минуле. Поки ще не народилася дитина, у Еллі теж, часом так само яскраво блищали очі. Згадав той день на горах, коли вона впала зненацька йому на руки, і їй стало зле, і він залишив її там, на трав’янкуватому схилі; поміж корів, що лагідно дивилися на них, спокійно ремиґаючи, й побіг до пастухової халупи й приніс молока у коряку, і як поволі, тим часом, як гори огортав присмерк, рум’янець знову заграв їй на обличчі, і глянувши на нього блискучими очима та засміявшися сухим уривчастим сміхом, вона мовила: — Це маленький Герф ворушиться в мені. — Ну, чи ж не дурниці ото длубатися весь час у тому, що вже минуло? А потім мала народитися дитина, і Еллі лежала в американському шпиталі в Нейлі, а він блукав безтямно ярмарком, пішов до цирку, крутився на каруселі, гойдався на гойдалці, купував цяцьки, цукерки, намагався виграти в льотерію ляльку, все це у якомусь божевільному тумані, а тоді поплентався до шпиталю з величезною гіпсовою свинею під пахвою. Жалюгідні спроби заховатися в минулому. Припустімо, що вона б померла. А я тоді боявся, що помре. Минуле було б закінчене, округле, його б можна оправити в рямці, носити, немов камею, на шиї, передрукувати на машинці, вилити в стереотип і видрукувати в недільному числі журналу, як і перше оповідання Джемса Герфа про торговців забороненими напоями. Розжеврені пунсони думок падали кожен у своє гніздо, поки їх викидав дзвінкий лінотип.

Опівночі плентався Чотирнадцятою вулицею. Не хотів іти додому спати, дарма, що пронизливий холодний вітер крижаними пазурями шарпав йому шию і підборіддя. Повернув на захід через Сьому й Восьму Авеню і знайшов прізвище Роя Шеффілда, біля дзвоника на дверях у тьмяно освітленому передпокої. Ледве натис кнопку, як клацнув замок на дверях. Він збіг угору сходами. Рой вистромив з дверей величезну, кучеряву голову з склистосірими витрішкуватими очима.

— Галло, Джіммі, увіходьте. Ми всі п’яні, як ніч.

— Я допіру бачив бійку контрабандистів з бандитами.

— Де саме?

— Біля затоки Шіпсгед.

— Прийшов Джіммі Герф, він щойно бився з сухими агентами, — гукнув Рой до своєї дружини.

У Аліси було темнокаштанове лялькове волосся і задерте догори персиковобіле лялькове обличчя. Підбігши до Джіммі, вона поцілувала його в підборіддя.

— Ой, Джіммі, розкажіть нам про це… Ми страшенно нудьгуємо.

— Галло! — гукнув Джіммі. Він тільки тепер побачив у темнім кутку кімнати на канапі Френсіс і Боба Гільдебрандів. Ті піднесли склянки, вітаючи його. Джіммі пхнули в крісло й дали йому в руку склянку джіну, перемішаного з імберовим пивом.

— Ну, то як же воно було? Краще розповідайте якнайдокладніш, бо однаково ми не збираємося купувати недільного числа «Трибуни», щоб читати про це.

Джіммі добре ковтнув із склянки.

— Я був разом з одним чоловіком — привідцею всіх французьких та італійських контрабандистів. Він — славна людина. У нього коркова нога. Почастував мене смачною вечерею і справжнім італійським вином у самотньому приміщенні на палях на березі затоки Шіпсгед…

— До речі, — спитав Рой, — де Геллен?

— Не перебивай, Рою, — спинила його Аліса, — і ніколи не питай у чоловіка де його жінка.

— Тоді почали спалахувати сиґнальні вогні та всяке таке інше, й прибув моторовий човен, навантажений шампаном Мумма задля свят, і одночасно примчали іншим човном бандити… Певно це був гідроплян, бо надто швидко плив…

— Лелечко, як це захоплює, — пробуркотала Аліса. — І чом ти, Рою, не контрабандист?

— Такі бійки мені доводилося бачити тільки в кіно. Шість або сім чоловіка з кожного боку лупцювали один одного на невеличкому вузенькому причалі завбільшки з цю кімнату. Вони билися веслами й олив'яними трубами.

— Когось поранено?

— Всіх… здасться два бандити втопилися… Кінець-кінцем вони відступили переможені, залишивши нас злизувати розлитий шампан.

— Це, певно, було жахливо — вигукнули водновраз Гілдебранди.

— А що робили ви, Джіммі? — боязко