Річард Адамс - Небезпечнi мандри

— А можна й мені з вами, Ліщино-ра? — попросився Дзвіночок.

— Можна, — добродушно дозволив Ліщина, вже пошкандибавши вгору понад річкою.

Незабаром кролі переконалися, що ліс на цьому, лівому березі густий, ба навіть дрімучий. Куди там сендлфордським гаям із ліщиною та дзвіночками! Кілька разів вони чули «тук-тук-тук» великого дятла, найпотайнішого з птахів. Ожина саме пропонував пошукати схованки в цих нетрищах, коли вони почули інший звук — води, що падала з висоти. Цей самий звук вони чули й напередодні. Незабаром дійшли до такого місця, де річка, течучи зі сходу, робила крутий поворот, і тут побачили широкий, але неглибокий водоспад. Це був один із тих штучних водоспадів, що їх створюють, аби принадити форель. Декілька рибин уже підіймалося вгору — для вечірнього полювання на мух. А над самим водоспадом через річку був перекинутий дощаний місток для пішоходів. Кегаар облетів озерце, що утворилося під водоспадом, і вмостився на поручні містка.

— Цей місток розташований у глухішому місці, ніж той що його ми перейшли вчора увечері, — сказав Ожина. — Може, він нам стане в знадобі. Адже ж ти не знав про цей міст, Кегааре?

— Ні, не знати, не башити його! Але се хороший міст — ніхто не прийти.

— Я перейду на той бік, Ліщино-ра! — запропонував Ожина.

— Ну, на це у нас П’ятий мастак! — сказав Ліщина. — Він просто полюбив переходити мости! Ви, двоє, ідіть вперед, а ми з Кучмою і Дзвіночком— за вами.

П'ятеро кролів обережно пострибали по дошках. У їхніх великих чутливих вухах оглушливо лунав шум водоспаду. Ліщина, невпевнено ступаючи своєю хворою ногою, мусив кілька разів зупинятись. Перейшовши нарешті на правий берег, він побачив, що П’ятий з Ожиною, пробігши вже трохи вниз понад річкою, розглядають якусь велику річ, що ніби стирчала з берега у воду. Спочатку Ліщина подумав, що то лежить стовбур дерева, але, пiдiйшовши ближче, роздивився: річ, хоч таки дерев'яна, але була не кругла, а майже пласка, з піднятими краями. Це була річ людини.

Одним кінцем ця річ була притулена до берега, а другий був розвернутий за водою. Вода брижилася навколо цього другого кінця, бо під берегами течія була така сама бистра, як і посередині річки. Підійшовши зовсім близько, Ліщина побачив, що Ожина чогось видерся на ту річ. Його кігті стукотіли мов по чомусь порожньому, отже, хоч би що це було, воно не сягало дна, а лежало на воді.

— Що ти там вишукуєш, Ожино? — різкувато спитав він.

— Тут їжа, флайра! Хіба ти не чуєш запаху?

Кегаар і собі сів на те дерев’яне й почав клювати щось біле. Ожина перебіг ближче до Кегаара й заходився коло якоїсь зелені. Нарешті й Ліщина зважився вилізти на ту дерев’янку й сів на осонні, спостерігаючи за чистоводиками на мовби лакованій воді.

— Для чого потрібні такі речі людині, Кегааре? — спитав він. — Може, воно небезпечне?

— Сілком беспешне! Се шовен! На Великій Воді багато, багато шовен! Люди роблять їх ходити по воді. Ніякої шкоди!

Кегаар знов став довбати шматочки сухого хліба. А Ожина, доївши кілька огризків салати, задивився через низький бортик на форель, що пливла до водоспаду. Човен був маленькою плоскодонкою, яку використовували для зрізування комишу. Навіть зараз, коли в ній не було господаря, місця всередині було мало, а перекладина для сидіння була надто коротка.

— Знаєш, Ожино, що мені нагадує ця штука, на які ви сидите? — крикнув П’ятий з берега. — Ту дерев’яну річ, яку ти знайшов, коли в лісі бігла собака, а тоді ти посадив на неї мене з Чашечкою і переправив через річку! Пам’ятаєш?

— Я пам’ятаю тільки, як штовхав ту штуку з вами, сказав Кучма. — Ух, як було холодно!

— От тільки не розумію, чому цей човен не пливе собі за течією, — вголос міркував Ожина. — Всі інші речі пливуть по річці й то досить швидко. — Він задивився на паличку, яку несла течія з незмінною швидкістю дві ми лі на годину. — Що ж заважає цій нашій штуці теж піти за водою?

Ожина не належав до Кегаарових улюбленців — птах більше прихилявся до простодушніших хлопців, як от Кучма, Срібний чи Жостір. А з такими «сухопутними розумниками», як Ожина, у нього була коротка мова.

— Її тримати мотуз! Перекуси його і пливи швитко-швитко к шорту в зуби! — прокричав Кегаар.

— Так, так, розумію! — сказав П’ятий. — Мотуз — це те, що зав’язане кругом круглої металевої штуки, де сидить Ліщина, а другий кінець мотуза прикріплено на березі. Це ніби черешок величезного листка. Перегризи його, і листок — чи то човен — відірветься від берега!

— Що ж, ходімо назад, — невесело мовив Ліщина. — Не знайшли ми нічого такого, що хотіли знайти, Кегааре. Не міг би ти почекати до завтра? Я оце надумав, що нам треба ще засвітла перейти на сухіше місце — вище в лісі далі від річки.

— Як жаль! — вигукнув Дзвіночок. — А я вже був зовсім зібрався стати водяним кролем!

— Чим-чим? — перепитав Кучма.

— Водяним кролем! Адже є водяні пацюки й водяні жуки, а Чашечка говорить, що бачив учора водяного яструба. Чом би й мені не стати водяним кролем? Так мирно пливлося б мені за течією…

— Великий золотий Фрітх на горі! — раптом вигукнув Ожина. — Великий стрибун Трусь-трусь! Ось воно! Ось! Та це ж саме те, що нам треба! Дзвіночку, ти таки станеш водяним кролем! — Він вискочив на берег і радісно застрибав, тусаючи П’ятого передніми лапами. — Невже не розумієш, П’ятий? Невже? Ми перегризем мотузка й попливемо геть! І не залишимо сліду для генерала Звіробоя!

П’ятий на мить задумався.

— Так, я вже розумію! — сказав він нарешті. — Значить, попливемо на човні! Розумний же ти хлопець, Ожино! Я оце пригадав, як ти після тієї переправи сказав, що хитрість із плавучим деревом може ще