Річард Адамс - Небезпечнi мандри

— Стривайте, стривайте, — мовив Ліщина, — ми з Кучмою — прості кролі. То ви вже поясніть і нам, будь ласка!

Там-таки, навіть не зганяючи чорних комарів, що обсіли їм вуха, біля дощаного містка й водоспаду, Ожина з П’ятим пояснили ідею товаришам.

— Може, ти зараз спробуєш, чи можна перегризти мотузка, Ліщино-ра? — запропонував наостанок Ожина. — Що коли він затовстий?

Обстеживши мотузок, Ліщина сказав:

— Ні, він не затовстий! І натягнутий — то легше буде перегризти. Я його швидко перегризу!

— Так, се добре! — схвалив Кегаар. — Ви гарно поплифти! Тільки робіть швитко, гаразд? Щось може змінитись. Люди прийти, брати шовен — розумієте?

— Так, більше нічого зволікати! — мовив Ліщина. — Час настав! Твій час, Кучмо! Вирушай, і хай береже тебе Ель-аграйра! Пам’ятай: віднині ти — наш ватажок! Передавай нам свої накази через Кегаара. Ми чекаємо тут на тебе. Підтримаємо тебе в будь-яку мить!

Потім усі присутні згадували, з яким самовладанням Кучма вислухав цей наказ. І цього разу слово у нього не розійшлося з ділом. Після миттєвого вагання він глянув Ліщині в вічі.

— Хоч я не сподівався, що доведеться йти сьогодні, в так воно ще краще, — сказав він. — До скорого побачення!

Кучма торкнув своїм носом ніс Ліщини, крутнувся, пострибав до кущів. Кегаар полетів показати йому дорогу. Через кілька хвилин Кучма вже біг по відкритому полю на північ від річки, прошкуючи до цегляної арки по порослому бур’янами залізничному насипі й далі — до Ефрафи.

Над Ефрафою гусли сутінки. В непевному світлі вечора генерал Звіробій спостерігав, як мітка «На задній лівій» вийшла на сильфлай на велике пасовисько, що лежало між колонією і залізницею. Більшість кролів зосталась пастися біля своїх нір, які виходили на поверхню біля самого поля, приховані деревами й кущами, що росли над безлюдною стежкою. Декотрі, однак, вихопилися далі в поле, щоб поскубти трави та погратися и останніх променях сонця. А ще далі стояли вартові Оусли, пильнуючи, коли б не з’явилися люди чи елілі та коли б який кріль не забрів надто далеко — бо тоді не встигне вчасно шаснути в нору, коли пролунає сигнал тривоги.

Капітан Кервель, командир мітки «На задній лівій», якраз обійшов своїх вартових і розмовляв із кількома кролицями посеред території мітки. І тут він завважив, що до них прямує генерал. Кервель швидко роззирнувся. Чи скрізь у нього добрий лад? Начебто все було гаразд і капітан почав скубти соковиту траву, намагаючись якомога переконливіше зобразити спокій і впевненість.

Генерал Звіробій був незвичайний кріль. Народившись близько трьох років тому в норі біля городів Коул-Генлі, він виявився найдужчим у виводку з п’ятьох кроленят. Його батько, безтурботний і легковажний кріль, зовсім не боявся жити під боком у людей, адже це давало йому змогу рано-вранці обкрадати їхні городи. І він дорого поплатився за свою легковажність. Два чи три тижні псував він салату й гриз капусту, а тоді господар городу зробив засідку й застрелив шкідника, коли той на світанку пробирався по картопляній грядці. Того самого ранку фермер заходився розкопувати нору, в якій ховалась кролиця з виводком, що вже підростав. Кролиця зуміла вислизнути й побігла через поле кучерявої капусти до пагорбів, а кроленята кинулися за матір’ю, намагаючись не відстати. Не відстав тільки Звіробій. Його мати, поранена дробиною, кульгала попід живоплотами серед білого дня, лишаючи кривавий слід, а Звіробій дибав поруч неї. Дуже скоро ласиця вчула запах крові й подалась по кривавому сліду. На очах у кроленяти, що зіщулилося в траві, ласиця загризла його матір. Малий Звіробій навіть не пробував утекти, але хижачка, втамувавши голод, не зачепила кроленяти, пішла собі геть кущами.

Через кілька годин добрий старий вчитель із Овертона, прогулюючись полями, натрапив на малого Звіробоя. Побачивши кроленя, що пищало, штовхаючи носом захололе тіло матері, він вирішив забрати його додому. Старий вчитель урятував малому Звіробоєві життя, поселивши його у себе в кухні й годуючи молоком із піпетки. Трохи підрісши, кроленя почало їсти висівки й зелень. Але росло воно дуже дике й лихе, ладне кусати всіх і кожного. Коли Звіробою виповнився місяць, він мало не роздер учителевого кота, що був кинувся на нього в кухні. А через тиждень, уночі, він зірвав дріт із дверцят клітки і втік на волю.

Не маючи досвіду життя на волі, більшість кролів у його становищі зразу стає жертвою елілів. Але не такий був Звіробій, щоб коритися долі. Поблукавши кілька днів, він набрів на невелику колонію і силою своїх кігтів та гарчанням змусив тих кролів пустити його в нору. Незабаром він став тут Головним Кролем, убивши двох: свого попередника й суперника в боротьбі за владу. В бою він був страшний, адже бився на смерть і зовсім не зважав на будь-які рани, використовуючи свою величезну, як на кроля, вагу, щоб підім’яти під себе суперника. А кролі, що не мали духу стати з ним на герць, не могли не визнати в ньому справжнього ватажка.

А Звіробій ладен був битися з будь-яким елілем, меншим за лисицю. Одного вечора він напав на щеня абердінської породи, яке здумало пополювати в лісі, й вигнав його звідти. Куниці не діяли на нього своїм гіпнозом, і Звіробій плекав мрію вбити коли не горностая, то хоч би ласицю. Змірявши межі своєї фізичної сили, він зрозумів, що задовольнити дедалі більше жадання влади зможе одним-єдиним шляхом: побільшивши колективну силу своїх підданців. Йому потрібне було ціле королівство! Великою небезпекою були люди, але й цю трудність можна було подолати хитрістю й дисципліною. Тож Звіробій повів своїх кролів на пошуки місця, яке найкраще відповідало б його задумам: де б вони могли — добре замаскуватися від людей і максимально застерегтися від руйнації та знищення.

Ефрафа збудувалася на перехресті двох зарослих травою путівців. Обабіч одного з них дерева й кущі росли так щільно, що він нагадував зелений тунель. Під Звіробоєвим керівництвом переселенці вирили під кущами, серед