Річард Адамс - Небезпечнi мандри

І П’ятий вискочив на дорогу. Швидко роззирнувся й пострибав до моста. Ліщина подибав за ним, ближче до поруччя. Оглянувшись, уздрів позад себе Чашечку. Добігши до середини моста, П’ятий спокійнісінько присів і почекав, поки наблизяться Ліщина й Чашечка.

— Прикиньмося, ніби розглядаємо щось дуже цікаве! — запропонував П’ятий. — І наші всі зацікавляться, побіжать побачити, на що ж ми дивимося!

Бортика на мосту не було — якби хто з них оступився, то й шубовснув би у воду з метрової висоти. Виткнувши носи з-під нижнього перильця, вони задивилися вгору за течією і вперше побачили перед собою цілу річку. Міст не злякав Ліщину, а річка, її величина, — злякала. Дбайливо доглянута форельна річка Тест видалася йому цілим світом води. Ця рухома гладінь завширшки добрих десять метрів сліпила кролям очі своїми блищиками. Віддзеркалення дерев стояли в ній незворушно, мов на озері. Над водою — ніяких комишів. Вода була прозора-прозора, крізь неї видніло встелене чистою жовтавою жорствою дно; навіть посередині тут було трохи більше метра глибини. Зненацька, ліниво махнувши пласким хвостом, з-під моста випливла велика, завбільшки з кроля, рибина кольору жорстви. Кролі стояли прямо над нею і добре розгледіли темні, чіткі плями у неї на боках. Вона зависла на стромині, ледь вигинаючись довгим тілом. Гнучкі рухи її тулуба нагадали Ліщині кішку з ферми В’язовий Гай. Ось вона легким порухом підпливла до самої поверхні, а тоді підняла над водою тупе рило, й кролі побачили широко роззявлену білу-білу пащу. Не кваплячись і ритмічно ворушачи хвостом, рибина втягла в себе водоміра, що плив собі на поверхні, й знов занурилась у воду. Навсібіч пішли кола, заколивалися відбитки дерев у воді, порушилась прозорість. Помалу знов запанувала гладінь, і знов спостерігачі побачили, як рибина ворушить хвостом на глибині.

— Та це ж справжній водяний яструб! — вигукнув П'ятий. — Отже, і в воді полюють, поїдають одне одного! Гляди не впади в річку, Глао-роо! Згадай, як Ель-аграйра перехитрував щуку.

— І вона б мене з’їла? — вражено перепитав Чашечка.

— У воді можуть бути й інші істоти, здатні на таке, — сказав Ліщина. — Звідкіля нам знати? Давайте швидше перейдемо! І що б ти, П’ятий, зробив, коли б оце під'їхав грудуділь?

— Перебіг би — ось так! — мовив П’ятий і чкурнув до дальшого кінця моста, а звідти — в траву.

На цьому березі майже до самого моста підступав чагарник і гай високих кінських каштанів. Грунт був болотяний, але тут принаймні було де сховатись. П’ятий і Чашечка зразу ж заходилися рити нори, а Ліщина сів пожувати жуйку та дати перепочинок своїй хворій нозі. Скоро до них приєдналися Срібний і Кульбаба, а боязкіші кролі зосталися у високій траві на правому березі, аж поки П’ятий смерком скочив до них по мосту й умовив перейти річку слідом за ним.

Ніч не принесла відпочинку, а тільки неспокій і тривогу. Ліщина ні на мить не забував, що це місце людей, і все сподівався нападу чи собаки, чи кота. Однак, хоч вони не раз чули крики сов, ніякі елілі на них не напали, й над ранок усі заспокоїлись.

Після сильфлаю Ліщина послав усіх обстежувати околицю. Ще раз підтвердилося, що земля коло річки надто вогка для кролів. Подекуди під лапами чавкало справжнє болото. Прибіг Срібний і доповів, що далі в лісі грунт сухіший. Ліщина хотів був дати наказ перейти на інше місце й почати рити нові нори, але на той час стало так спекотно й парко, що годі було й думати про якусь роботу. Ще й до ні-Фрітха було далеко, як кролі позаповзали під кущі й позасинали.

Аж коли потягло надвечірньою прохолодою, Ліщина раптом прокинувся й побачив коло себе Кегаара. Птах шпарко ходив туди-сюди й нетерпляче дзьобав високу траву. Ліщина рвучко сів на задні лапи.

— Що сталось, Кегааре? Патруль?

— Ні, ні! Добре вам спати день, як ті сови! Мабуть, я летіти на Велику Воду! Пане Лішшино, ви діставати мам скоро? Шого шекати?

— Так, твоя правда, Кегааре! Треба негайно вирушати! Одна тільки біда: я знаю, як почати, але не знаю, як кінчити!

Ліщина пострибав через траву, збудив першого, який йому трапився, кроля (то був Дзвіночок) й послав його по Кучму, Ожину й П’ятого. Коли ті прийшли, він повів їх до Кегаара на моріжок над річкою.

— Пам’ятаєш, Ожино, — почав він, — як я сказав того вечора, коли ми лежали в долині під пагорбом, що нам треба зробити три речі: вивести кролиць із Ефрафи, перешкодити їхній погоні й забратися геть так хитро, щоб вони нас не знайшли? Ти придумав розумний план, що чудово задовольняє дві перші умови. А як же бути з третьою? Ефрафанці прудкі й люті. Вони легко нас розшукають, і навряд чи ми побіжимо швидше, ніж вони гнатимуться за нами, — та ще з гуртом кролиць, які ніколи не бували за межами Ефрафи! Нам неспромога прийняв бій з ними — надто вже нас мало. Та ще ж, як на зле, моя нога знов розболілась. То що робити?

— Не знаю, — відказав Ожина. — Але ясно одне: ми повинні якось зникнути. Може, перепливемо річку? Тоді не залишиться запаху.

— Тут надто бистра вода, — заперечив Ліщина. — Нас знесе течією. Та навіть якщо ми й перепливемо річку, цим ми не позбудемося погоні. Наслухавшись про ефрафанців, я певен: вони неодмінно кинуться в воду, коли додумаються, що ми перепливли річку. Виходить так: із Кегааровою допомогою ми відвернемо погоню й заберемо кролиць, але вони винюшать, кудою ми пішли, й не залишать нас у спокої. Так, ти правду кажеш: ми повинні щезнути без сліду, — щоб вони навіть не могли нас вистежити. Але як це зробити?

— Не знаю, — повторив Ожина. — Може, ми пройдемося понад річкою та подивимось? Чи не трапиться нам щось таке, що ми могли б використати як схованку? Чи дійдеш ти з твоєю ногою?

— Якщо не заходити