Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

років тому був німецький консультант на прізвище Штібер. Що в перекладі з на нашу - пес, породи лягавих. Напевне, хтось із блатних допетрав - от воно й пішло. А до речі, нас вони як дражнять?

- Спецами по п’ятому номеру.

- Теж красиво… Так що будемо робити?

- Шановний докторе, на це запитання не спромоглися дати відповіді ані еМ.-Ге. Чернишевський, ані його палкий обожнювач Ве.-І. Ульянов. А ти вимагаєш, щоби це зробив скромний радянський міліціонер. Нехай навіть і з вищою філософською освітою. Що робити, питаєш? Тобі - читати Станіслава Лема в оригіналі. А мені - добряче озиратися на всі боки. І до речі - одна дуже досвідчена людина просила передати, щоб ти більше й не намагався ставити комарам клізми.

Борис спершу роззявив рота, потім професійно взяв себе в руки і відзвзаємнив:

- Клізми? Комарам? Яка витонченість! Фрейд - вдавіться! Ще побажання будуть?

Я не відповів. Я тільки подумки додав, виключно для себе: не поспішати рипатися в усі двері, навіть, якщо там написано: “Вхід”. І перш за все, на таке мінне поле перетворилися для мене паспортні відділи. Взагалі, скажу тобі, цікава служба! Офіційно начебто підлягає нашому міністерству. А спробуй туди поткнутися - і одразу дещо зрозумієш. Якщо ти, звичайно, не сліпий. Навіть полковники з вулиці Богомольця не позирають на простий люд з такою зверхністю, як шмаркулі-реєстраторші з паспортних столів. Ще б пак! Адже їхніми послугами користується не тільки міліція… офіційно. А куди від них неофіційна інформація йде - краще не замислюватися.

В усякому разі, я молив долю, щоб наша паспортна начальниця забула про те, з чим я до неї днями потикався. В крайньому випадку можна буде послатися на недобросовісного інформатора. Але пхатися вдруге - собі дорожче. Що залишається? Місце роботи. Можна спробувати піти на отой секретний завод, в якому є аж ніяк не секретний (до певної міри) відділ кадрів і сплести там баєчку про якогось однофамільця, котрий начебто розшукує свого брата, загубленого у важкі роки Великої Вітчизняної війни. Простенько, але вірогідно. Тим більше, що по телебаченню напередодні крутили старий “переживательний” фільм з актором Санаєвим в ролі літнього майора міліції, котрий знаходив молоденькому солдатику втрачених родичів. Кіно якраз того сорту, що витискає потоки сліз розчулення зі старих дівиць, кадровичок і заводської ліміти.

Хоча адреси секретного об’єкту, на якому працював мій ударник не було в жодному довіднику, як мінімум половина Києва знала, де він розташований, а кожен третій, принаймні, здогадувався, що там не друшляки випускають. Оборонний об’єкт вдало замаскувався у тихому провулку метрів за чотириста від Брест-Литовського шосе. Відділ кадрів та громадські організації з усіма вигодами розташувалися в триповерховому будиночку навпроти прохідної, тому проблема перепустки одразу відпадала.

Я показав суворій недофарбованій дамі своє посвідчення і вимовив, намагаючись зімітувати інтонації актора Санаєва:

- Переконливо прошу…

Мадам навіть не зазирала до картотеки чи шафи з особовими справами.

- На жаль, нічим не можу допомогти. Був у нас такий. Може і родич. Але ви спізнилися, бо п’ять років, як помер. Неперевірена інформація - місце проживання сім’я змінила, тому шукайте своїми каналами.

- А ота неперевірена інформація звідки?

- Від наших пенсіонерів. Як ви розумієте, джерело ненадійне.

Ну що ж, і тут вхопив облизня. А на оте “неофіційне джерело ненадійної інформації” - двох із трійці бабусь з будинку на Лагерній - я наштовхнувся за якусь хвилину в коридорі. Задоволені ветеранші тягли якісь чималенькі авоськи з кульками, пакетами і баночками, як я здогадався - пайком до чергового свята. Отут я і зрозумів причину скепсису недофарбованої дами: судячи з усього, їй профспілкові дари цього разу не перепали.

Бабці одразу мене впізнали і радісно защебетали:

- Ой, юначе, здрастуйте! Якщо вам учора легенько гикалося, то це ми вас згадували!

- Не інакше, як у вас є кандидатка в наречені! - пожартував я.

- А ви неодружений? - перша бабця спочатку обережно поставила на підлогу авоську, а потім картинно сплеснула руками. - То це не проблема, в нашому будинку такі дівчатка славні! І гарненькі, і виховані, і хазяєчки… Будь-яку вибирайте.

- Але ми не тому про вас говорили, - перебила друга. - Пам’ятаєте, ми казали, що родині сусіда нашого, отого, що захворів, а потім помер, повезло, бо їх розселили у хороші квартири. Так от, я подумала: якраз не дуже їм і повезло. Бо ж батька їхнього у Москву хотіли забрати, як спеціаліста, а він узяв - і захворів!

- У Москву?

- Атож! Я згадала: запит приходив із Москви, для якогось союзного міністерства характеристику вимагали і ще багато чого, а він на той час вже в лікарні опинився. Ми документи послали, бо запит є запит, та й людина він був хороша. Але… не судилося.

- То запит прийшов до хвороби чи вже потім?

- Я ж кажу - і тижня не минуло, як його десь з дороги “швидка” забрала. І додому не дійшов, а жінка з ніг збилася, по всіх лікарнях шукала.

- І знайшла?

- Та ні, їй подзвонили, але згодом, бо у нього, доки карета приїхала, хтось документи вкрав, то й не знали, хто він і що він… аж доки сам до тями не прийшов. От же люди, от же доля… уявляєте - в Москві б жили! Про що ще мріяти!

Я провів бабусь до станції метро “Політехнічна”, вже попрощався, але одна з них раптом згадала:

- Юначе, то як