Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

Я урочисто пообіцяв якось вибратися на оглядини, бо то справа серйозна і не потребує поспіху, ще раз попрощався і рушив переварювати почуту “неперевірену інформацію”.

Наступного дня з самого ранку я засік за собою хвоста.

Так от, наступного дня з самого ранку я відчув, що розжився на персональний супровід. На додачу мене “вело” не якесь там блатне кодло з наміром прихопити без свідків і відмотузити, а професіонали. Оскільки моє прізвище не значилося в куцому державному реєстрі осіб, яким належить особиста охорона, то радості я чомусь не відчув. Хоча б тому, що не був упевнений - чи лише від сьогодні за мною стежать.

Чому я замість Управи поїхав на Берківці - логічно не поясню. Можливо, все та ж клята інтуїція підказала, що небажаного небіжчика найкраще заховати саме на такому величезному комбінаті смерті, як Берковецький цвинтар.

Пхатися до контори кладовища я, звичайно, не став. Досить із мене вчорашніх відвідин відділу реєстрації покійників. Не вистачало ще представитися цвинтарній адміністрації по всій формі і службове посвідчення показати. Є, знаєш, гуманніші методи самогубства. Тому я купив біля воріт стандартного дешевого віночка з соснових гілляк і паперових бантиків та почвалав собі по центральній алеї, уважно вслухаючись, де саме цвинтарні трубадури лабають Шопена. Бо там, де грають, там і ховають. Логіка.

Йти довелося чималенько, бо пару разів, зваблений класично зґвалтованими акордами, я втрапляв не на поховання, а на підпоховання у старих освоєних кварталах. Проте, як це часто буває в професії сищика, на правильний шлях виводить не дедуктивний метод Холмса і не діалектика Гегеля, а класичний метод проб і помилок тов. Маркса.

Після чергового “не туди” я помітив в зручну стежку попід високим парканом. Вона дозволяла швидше дістатися туди, де два п’яні оркестрики змагалися, хто з них голосніше спаскудить класичне творіння безсмертного польського генія. І тут я ледь не спіткнувся об нього. Не об Шопена, зрозуміло, а об невисокий надгробок зі штучного каменю з лаконічним написом: “Такий-то”. Нижче - дата народження, знайома мені з загсівського гросбуха та дата смерті - вчорашній день. Традиційний дизайн доповнювався нашвидкуруч увіткнутою в землю невеличкою металевою загородкою та двома віночками з відповідними написами: “Коханому чоловіку - дружина” і “Дорогому батькові - діти”. Надгробок був не просто крайнім у ряду, а єдиним. Бо далі - мало не півкілометра, до самої головної алеї - тяглися звичайні горбки землі, обкладені присохлими гілками і зів’ялими квітами.

Поспішили! Щоб усе одразу: вбив, закопав і напис написав, що у когось був волоцюга, хтось його любив. А потім з’їв він кусень сала… а біс його знає, що він з’їв! Головне, що вбили, закопали і напис написали. І надгробок припхнули не через рік, як у нас заведено, коли земля осяде, а одразу. Гнали, щоб відзвітувати, от і прокололись. Я підійшов ще ближче і ногою розгорнув свіжу землю. Так і є - на невеликій глибині вкопано дві залізобетонні шпали, до яких прикручено надгробок. Щоб не осів.

Я озирнувся, чи нема кого поблизу, вчепив свого віночка на огорожу, відламав від якогось старого вінка шмат жердини і пошурував ним під надгробком. Точно - тверда, суха земля. Кенотаф! Фальшива могила! Дві шпали, надгробок, трохи сирої землі навколо для маскування - і все. Ні, можливо, десь там, посередині закопано невеличку урну з прахом таємничого волоцюги, але класичної могильної ями під плитою немає.

Я звівся на рівні ноги, обтрусив брюки, аж раптом звідкись згори голос із дивними інтонаціями вимовив:

- Дядю, а ви теж знаєте, що там нікого не закопали?

Я підскочив від несподіванки і обернувся. На цвинтарній стіні сидів юнак з дивною посмішкою. Присягаюся, що хвилину тому його там не було.

- Дядю, я бачив, що вони робили. Але ви нікому не кажіть. Бо училка буде бити за те, що я вночі на цвинтар ходжу.

До мене почало щось доходити. І голос, і манера говорити не відповідали вікові юнака. Потім пригадалося, що отут же, за цвинтарною огорожею якась наволоч додумалася розмістити інтернат для розумово відсталих дітей. Справді, ці бідолахи саме так і розмовляють: скажуть фразу і мовчки на тебе дивляться - як ти до них поставишся? По голівці погладиш, чи потиличника даси?

Я посміхнувся цьому маленькому хлопчику в тілі великого парубка. А він зрадів доброму дядькові і продовжував жваво розказувати:

- Я отут вночі сидів-сидів і дивився: може, мертві з могил вийдуть. А вони не вийшли. Тільки велика машина приїхала. Така, як нам хліб возить. Я злякався, що училці скажуть і заховався за паркан. Але тут все видно через дірки. Я думав, що вони когось викопають, а вони трошки покопали зверху, плиту поставили і поїхали. Я ще сидів-сидів, але мертві вже не вийшли. Бо їх ці злякали. Макаки!

Юнак зіскочив з паркана на землю і довірливо підійшов до мене майже впритул:

- В інтернаті нудно. Училка б’ється. Чужі діти дражнять нас дурками. Макаки! А на цвинтарі добре. Ми тут цукерки з могил збираємо. А у вас є цукерки, дядю? Як нема, то дайте копієчку, я сам куплю.

Я повигрібав із кишень усі дрібні, віддав бідоласі, погладив його по голові і розпрощався. Хлопець зраділо гайнув через паркан, а я пішов головною алеєю до виходу, розмірковуючи по дорозі в стилі Станіслава Єжи Леца: ну добре, цю стінку я пробив головою, а