Давид Гроссман - З ким би побігати

— Ясна річ! — вигукнув Асаф. — О другій годині тренування.

Рука з номерком завмерла, хлопець підозріло дослідив його травмовану фізіономію:

— А ти за кого?

— За червоних[49]. А ти?

— Кореш! — він підморгнув Асафу. — А раптом знову дістанеться, як минулого разу? Що ми з ними зробимо? А якщо Даніно не вийде на поле?

— Лікарі в середу повинні були вирішити, — з виглядом знавця повідомив Асаф. — Може, ще й вийде. А раптом?!

І Асаф постарався удати на обличчі надзвичайне натхнення.

— Де там, — хлопець пошкріб потилицю з таким виглядом, немов Даніно лежав перед ним на рундуку, чекаючи його вироку. — Якщо це сухожилля — кепська справа.

Він узяв номерок і обернувся до стелажів. П’ять, десять, п’ятнадцять кроків. Асаф тарабанив пальцями по рундуку, а хлопець усе шукав і шукав, совав сумки і валізи. Асаф поклав руку на Дінчину голову. Маг, Воїн, Лицар, Злодій. Злодій робить ставку на спритність, виверткість і хитрість. Виберіть Злодія, якщо ви хочете скористатися хитрістю і кмітливістю, щоб урятувати вашого героя від неприємностей.

— Ти коли це тут залишив? — долинув окрик з іншого кінця приміщення.

— Е-е... це моя сестра здала. Давно вже...

Це була не дуже вдала відповідь. Але кращої у нього не було.

— Знайшов! — Хлопець витягнув великий сірий рюкзак, насилу вивудивши його із-за двох валіз. — Місяць тут уже валяється. Забули його, чи що? Покажи паспорт.

Асаф солодко усміхнувся, скоса глянув в один бік, потім у другий, перевіряючи, куди можна змитися. Рюкзак лежав на рундуку, за десять сантиметрів од нього. Тамар була на відстані простертої руки. Він витягнув свого останнього козиря:

— До речі, Шандор з «Бейтара» теж може не вийти сьогодні.

— Що? Що ти сказав? — Очі хлопця спалахнули людинолюбною надією. — Він що, зламався?

— А ти не знав?

— Ха, з’їли?! Чули, гади?! — закричав він на всю горлянку, штовхнувши рюкзак до Асафа. — Шандор сьогодні не грає!

— Шандор? — розсміявся один з хлопців. — З чого ти взяв? Учора ще тренувався, я на власні очі бачив!

— М’яз потягнув, — поважно повідомив Асаф, ступаючи крок назад разом з рюкзаком. — Після тренування. У газеті почитайте.

Уболівальник «Апоеля», промінячись щасливою усмішкою, вже переключився на наступного клієнта. Правду кажучи, Асаф уявлення не мав, хто там з гравців «Бейтара» потягнув м’яз після вчорашнього тренування. Але хтось точно потягнув, чорним по білому написано, то чому б не порадувати людину?

Притискаючи до себе рюкзак, він поспішив забратися геть. Останнім часом йому не давав спокою страх, ну, може, не страх, а побоювання, що за ним стежать. Ніяких причин думати так не було, але чи то через розмову з тим російським хлопцем, чи то через розуміння, що Тамар по вуха зав’язла у чомусь дійсно небезпечному, але Асаф відчував у потилиці неприємне поколювання, чийсь уважливий погляд, а іноді ззаду лунали обережні кроки, проте, скільки Асаф не обертався, нікого так і не побачив.

На площі на нього чекав білий від пилу велосипед. Асаф відстебнув замок, ледве виліз на сідло і почав повільно, страждаючи від кожного руху, крутити педалі. Рюкзак відтягував плечі, й Асаф, щоб забути про біль, уявляв, що тягне на спині Тамар, непритомну і безпорадну. Дінка бігла позаду, попереду, з усіх боків. Діставшись до парку Сакер, Асаф зліз з велосипеда, оглянувся, ретельно просканувавши поглядом смарагдові поляни. Нікого. Проте він почекав, прикидаючись, ніби милується красенем одудом, що кружляв над лужком. Дінка дивилася на нього з подивом, схиливши голову набік, ніби дивуючись, хто навчив його цих шпигунських хитрощів. Асаф бочком відступив у кущі, поклав на траву велосипед і забрався ще глибше, у саму хащу.

Він не поспішав. Він хотів вибрати правильний момент, адже це все-таки щось подібне до першого побачення. Спочатку прочитав квитанцію на рюкзаку — на ній значилася дата, коли його здали до камери схову. Асаф підрахував: трохи менше місяця тому. Схоже, Тамар здала рюкзак і після цього зникла. Але чому вона не лишила рюкзак удома? Може, там щось таке, що не повинно потрапити на очі її батькам? Асаф згадав, як поморщилася Теодора, коли згадала батьків Тамар. Що ж вона сказала? Він заплющив очі, понишпорив у пам’яті і за мить вивудив звідти слово за словом: «...потребує грошей, а останнім часом — дуже багато грошей. А у батьків своїх вона, звісно, не бере». Асаф перебрав у голові все, що чув про Тамар, але нічого путнього не придумав.

Потім він спробував згадати, де сам був того дня, коли вона здала рюкзак. Цікаво, невже був такий час, коли він навіть не чув про Тамар! Це як тато з мамою, які жили в одному місті, не знаючи про існування один одного, можливо, навіть зустрічались на вулиці, в кіно, не думаючи, що настане час, коли у них буде троє спільних дітей.

Але що ж він робив того дня? Асаф ще раз вирахував дату. На самому початку канікул. Що він міг тоді робити? Зараз його життя здавалося йому таким порожнім порівняно з двома останніми днями, наелектризованими Тамар.

І не просто порожнім. Асафу подумалося, що до того, як Тамар увійшла в його життя, він усе робив автоматично, не замислюючись над своїми