Ганна Ткаченко - Спалені мрії

Чого ж тоді в партію поліз? – уважно дивився на Григорія та чекав відповіді. – Мені теж пропонували, я навіть завагався був, але вчасно одумався.

– Хочете вірте, хочете ні, але на війні мені щастило на хороших людей. І коли політрук спитав: кого в члени партії рекомендувати, то всі підтримали мою кандидатуру. Я не міг відмовитися, та й сам на той час вважав, що правильно роблю, – мало хто міг похвалитися, що в часи війни йому було простіше, а Григорій якраз це й хотів підкреслити.

І його слова всіх здивували, навіть рідного батька. На цьому їхні розмови не скінчилися, ця хата чула ще багато суперечок, бо вони хотіли все зрозуміти. А коли пригадували, що їхньому поколінню ще раніше пережити довелося, одразу й забути намагалися, бо хіба ж можна з такими спогадами починати нове життя. А вони його починали, адже після війни всі змінилися.

* * *

Довгими зимовими вечорами вони ще не раз поверталися до цієї теми, але час тепер минав швидше. У бригадах кипіла робота, її вистачало не тільки здоровим, а й калікам. Ремонтували ферми для худоби, бо все занепало без чоловічих рук. Навесні, після завершення польових робіт, усі садили молодий ліс за селом – аж десять гектарів. На осінь планували в чотири рази більше. Усі раділи та говорили про майбутнє.

Коли рік завершився, колгоспники зібралися на збори. Фронтовики сиділи окремо, весь час перемовлялися, ніби звіт про роботу їх мало цікавить. Зате коли почали обговорення, неначе прокинулися. Задали жару голові колгоспу, як і збиралися, щоб не командував на свій розсуд. По їхніх обличчях було видно – радіють, що заявили про себе, як хазяї цієї землі. Вони краще, ніж голова, знали і місцевість, і сільське господарство. А головним було те, що вони, пройшовши шлях війни, мали велике бажання – зробити життя простого селянина кращим.

Питання про техніку поставили руба, знали, що в інших господарствах і бельгійські сівалки ще до війни були, і тракторець хоч один, який добре допомагав, особливо орати та сіяти. Навіть ще до зборів написали колективне звернення в район про допомогу технікою. Голова колгоспу то хитав головою, то стискав кулаки, але вирішив погоджуватися, бо пропозиції були суттєві. Він теж пройшов війну і теж надивився різного, але, повернувшись, не мав упевненості, що прості селяни, натиснувши на ту велику партійну машину, можуть щось змінити. Хвилювало його й інше – та машина в першу чергу зітре його як зрадника інтересів партії.

Голова ж сільради хотів і цього разу своїми хитрощами взяти. Почав здалеку, спочатку дякував чоловікам за перемогу, потім за роботу і тільки після того перейшов до головного – всім керує райком партії і буде все так, як він вирішить.

Не хотіли сьогодні фронтовики здаватися без бою. Першим зірвався з місця Харитон, потім інші, а в кінці дід Кирило. Усі наполягали на тому, щоб розумно підходити до сільськогосподарських проблем, краще обробляти, більше врожаю збирати та щось виплачувати й людям за їхню роботу. «Досить бути рабами і працювати за голі трудодні», – вигукнув з місця Василь-каліка. Старі діди чухали потилиці, бо не пригадували таких сміливих розмов у цій залі ще з часів розкуркулення. Самі ж раділи – нарешті люди починають прокидатися.

– Настав час пір’я піднімати, розтуди його в коромисло! – аж крикнув старий дід Кіндрат. – Не можемо ж ми ще двадцять років мовчати! – Ось так він вирішив сказати наприкінці свого життя.

– Ага, голову сільради ніхто не обирав! Тому треба призначити вибори і свого обрати! – надумав таке старий дід Антип, який і зараз розмахував старою облізлою шапкою.

– Правильно каже, холера його забери! – не всидів на місці ще й досі моторний дід Лука. Він як і колись – ще у тридцятих роках, вискочивши наперед, кинув угору шапку, мов на козацькій чорній раді. – Досить базікати, коси знову мантачити треба та кріпити їх сторчма! – слова старого козака цього разу були якраз по темі.

– Цитьте! – стукнув палицею дід Мохтей, який завжди сидів у першому ряду та наставляв на трибуну своє праве вухо. – А то знову скажуть, що тут куркульське кубло. Нехай молоді говорять, бо ми нічого не зрозуміли у вашій радянській владі. – Сам пильно дивився не лише на голову сільради, а й на парторга, який сьогодні тільки встигав щось записувати у свій блокнот. – Говорили, що все для людей, а з нас останню сорочку вже давно зняли. Нехай воїни говорять, бо їм жити! А наше вже пропало… – Він повільно сів на місце і ще довго бурчав собі під носа.

Воно вже й цього було достатньо, щоб вбити клин між керівництвом та селянами, але до виступів підпряглися ще й жінки, які без зборів та обговорень п’ятий рік самі тяжко працювали на полі. На їхню думку, вони мали право брати участь у вирішенні всіх питань. Разом із тим нагадали і про Мар’яну, яку з дітьми вигнали з хати, хоч і не з своєї, і про фельдшера, якому не віддають його власну, бо начальники собі все дозволяють. Не забули й про Тамару. Гамірні збори закінчилися, а питань з’явилося ще більше, ніж до них.

– Оце молодці хлопці! Дали прикурити як одному начальнику, так і другому, – почав дід Кирило, зустрівши Саву і Тимофія, які були вдома і страх як хотіли дізнатися, про що там йшлося. – Навіть говорили про те, що облік урожаю проводився дуже погано. Он у Горвищі двоє калік керують – один головою, а другий бухгалтером, то здали врожаю набагато більше. Виходить, що наші хазяї нікчемні чи рахувати не вміють, може, просто хитромудрі дуже? У чому ж річ? Так і питали в голови. І худоби у них більше. І за трудодень колгоспникам трохи