Ганна Ткаченко - Спалені мрії

дві вже вдома буде. На вихідний приїде, картопельки візьме та ще щось, у місті все піде. – Сам і зараз поглядав то на Тонину хату, то на дорогу. – То що скажеш? – вдивлявся в її обличчя, помітивши, що воно дуже змінилося.

– Ще спить. Діти по хаті бігають, а він нічого не чує. Ми тільки дослухаємося час від часу, чи він дихає. – Вона з таким полегшенням зітхнула, що аж діду легше на душі стало. – А ви хворіли, чи що? – знала про хворобу і про причину також, але все одно спитала.

– Отож, захотілося відлежатися – і заліг, – ще не той голос і не та усмішка, а жартувати вже намагається. – Одним словом, розбалував сам себе. Виявляється, триматися набагато складніше. – Навіть сам здивувався. – Правда, ти все те й без мене знаєш. – І змарніле дідове обличчя трохи повеселішало.

– Оце інша справа, а то налякали ви нас. Ще жити та й жити, – глянула на нього своїми темно-сірими очима, які завжди вміли передавати тепло.

– Таке відчуття, що я знову все спочатку починаю. – Похитавши головою, пішов і він на край села виглядати сина.

Хтось інший, може, й не зрозумів би тих слів, тільки не вона. Неначе піймав її думки і прочитав – так вона про те подумала. Дивувалася й іншим – як він може бути таким близьким? Багато й родичів у селі, але жоден з них ніколи не був таким рідним.

«Які гарні очі стали і погляд теплий, – підмітив дід Сава. – Ще недавно були вицвілі й холодні, а погляд байдужий і дуже стомлений. Бач, як швидко все змінилося», – думав про Тоню.

Побачилися з Тимофієм аж наступного ранку, коли той, відіспавшись та трохи відійшовши, вже твердіше стояв на ногах. Радів і дід Сава, що перед ним той Тимофій, яким він його знав, – веселий і завзятий. Здавалося, немає такої справи, яку він не може вирішити, і немає такої роботи, яку він не може зробити. А щодо жартів, то рівних йому тут не було.

До самісінького вечора в Тонину хату не зачинялися двері, всім хотілося привітати Тимофія з поверненням.

– Багато неправди навколо, але треба жити, – переслухавши багато розмов, знову про своє нагадувала Горпина. – Хоч хлопці вже й не погоджуються із моєю позицією, але мої переконання змінити неможливо, – це вона про Боже і земне, про що ще її батьки говорили. – Ми завжди так жили і надалі з Богом житимемо, іншого шляху просто не існує. – Вона й сьогодні топила піч та варила борщ, тільки вже не в горщику, а в чималому чугунці, аби всім вистачило.

– Правильно, Горпино, кажеш. – Дід погоджувався, але думав про своє. – Раз випали такі випробування, то куди подітися, треба пережити. Хотілося б і кращої роботи, і кращого життя, але зараз годі про це й думати. Чим сьогодні жити? А тим, чим і раніше жили, – в роботі втіху знаходити, в сім’ї любов шукати та дітям радіти. Тоді й життя не таким поганим здаватиметься. Такими словами ще перед війною батюшка Лаврентій нас утішав, а він міг бачити те, що й попереду. Правильно й вирішив – не все простій людині повідати можна.

Так і Сава думав після хвороби. Він давно знав рецепт виживання – це добре слово, сказане вчасно. Тому і зараз пропонував той рецепт кожному.

– Думаєте, мені легко жити? – хотілося і Мар’яні хоч трохи поскаржитися на своє життя. – Але молитва від усього допомагає. Так і живу, так і дітей навчаю. – Тим вона доводила, що є ще один рецепт – молитися.

– Знову завели свою пісню. – Тимофій скоса поглянув на одну, потім на другу. – Ніби я чогось особливого хочу. По-різному народи на землі живуть, багато й таких, які вміють добре жити. Там і простий люд не бідує. У нас же і працюють, і Богу моляться, а діла нема. – Він аж розсердився, пригадуючи вчорашню розмову.

– Зачекай, Тимофію, – спинив його дід Сава. – У вас у кожного своя правда, – умів він примирити, тож намагався і цього разу. – Я теж над цим голову сушив, особливо коли з-за Уралу додому повертався. Що сам зрозумів, що від політичних в’язнів чув. Був свідком того, як люди життя своє клали заради ідеї, заради свого народу, а нічого з того не вийшло. Тобто були патріоти у всі часи, але велика імперія всіх задавила. Не хтось інший, а вона у всьому винна. У тих народів немає такої імперії під боком, а з нас вона вже яке століття шкуру здирає. Наша Україна – колонія, а ми – раби. Ось так. – Він аж розхвилювався, поки сказав найголовніше. – Про що зараз можна говорити, коли німцем усе розтрощено. Доведеться добре попрацювати, аби відновити. А вже потім, може, й ми заживемо, – але, сказавши, нагнув свою голову, бо чомусь і в це не дуже вірив. – От якби від тієї великої імперії збавитися… – Про це він теж уперше, але знову нагнув свою голову, бо й так наговорив на великий строк.

– Годі вам на цю тему, – почувся голос Григорія.

Він тільки-но зайшов, але за бурхливими розмовами його, здається, не помітили.

– Я в усьому Тимофія підтримую. – Тепер він тис його руку та обіймав. – Коли повертався з війни, теж думав, що ми кров’ю і потом заробили на краще життя. Але на роботі знову один від одного ховаються. Ще не скажеш, а вже питають: «Чому не погоджуєшся з лінією партії чи з порядками?» – не любив він цю тему, але обійти ніяк не міг.

– Слава Богу прозрів, – аж зрадів Тимофій. –