Джессі Келлерман - Чтиво

покарання кожному, хто наважиться його розсердити. Потім показали танцювальну виставу. За такої нагоди жінки надягли спеціальні костюми: особливі чорні міні-спідниці і закручені неонові пір’я в зачісках. Після цього президент оголосив тижневу відстрочку всім, хто заборгував в азартні ігри. Оскільки більша частина населення була по вуха в боргах, натовп привітав цю новину радісними криками. Пальнула гармата, й нарешті оголосили страту. Відомого американського автора трилерів і міжнародного втікача від справедливості А. С. Пепперса вивели в каптурі і наручниках. Змусили опуститися на коліна. Президент запитав, чи не хоче той сказати останнього слова. Пепперс похитав головою, і Президент пожартував з приводу такого великого словникового запасу. З приреченого сміялися і глузували. Тринадцять снайперів зайняли свої місця. Підняли гвинтівки. За командою президента вистрелили. Нашпиговане кулями тіло Пепперса винесли, гармата пальнула ще раз, заграв акордеон.

Пфефферкорн вирішив, що, на думку консультантів, убити підставного «А. С. Пепперса» не гірше, ніж убити справжнього. Також він зрозумів, чому Жульк хотів, аби він прочитав статтю. Для світу А. С. Пфеффер, Артур Пфефферкорн, або Артур Ковальчик, більше не існував. Шукати його ніхто не буде. Як би жахливо це не звучало, іще жахливіше було знати, що хтось загинув лише тому, що був такого ж зросту, як і Пфефферкорн.

Двері відчинилися і зачинилися. З’явилася дружина Жулька з великим повним відром і мішком через плече. Вона повісила відро на зігнуту руку і спробувала дістати ключі з фартуха, щоб нічого не пролити, увесь час пританцьовуючи від незручності. Пфефферкорн згадав це відчуття. Він робив те ж саме рано-вранці тридцять років тому: наприклад, намагався однією рукою нагодувати з пляшечки немовля, а іншою — зварити каву. Дружина Жулька нарешті вставила в замок потрібний ключ. Двері камери відчинилися. Вона лишила їх відчиненими, внесла всередину відро і мішок. Це було цілком безпечно, адже Пфефферкорн був прикутий ланцюгом. Але йому здалася дивною така байдужість до власної безпеки з боку жінки. Він легко міг проткнути її сонну артерію своєю ручкою. Міг устромити пальці їй в очі й видавити очні яблука. Гаррі Шагрін і Дік Стапп уже не раз це б зробили. Він міг би її задушити. Ланцюг, яким його прикували до столу, здавався досить довгим, щоб закинути його їй на шию. Але вона не вагаючись пройшла повз нього і повернулася спиною. Невже він такий нестрашний?

Вона поставила відро і скинула мішок. Випрямилася, притримуючи руками поперек.

— Дякую,— сказав він.

Вона обернулася і зробила реверанс.

— Ви не мусите цього робити,— сказав він.

Вона нічого не відповіла. Дивилася в підлогу.

— Справді,— додав він.— Не мусите.

Вона підняла очі і на мить зустрілася з ним поглядом. Тоді повернулася і пішла.

У мішку був рушник, мочалка і великий шматок господарчого мила. Рушник і мочалка були точно такими, як і в готелі «Метрополь». Він зняв одяг, лишивши ліву штанину вовняних штанів і ліву штанину трусів висіти на ланцюгу. Став над зливом і полився водою з відра. На мить він дозволив собі погратися з думкою, що мило — це полімер дубнію високої щільності, що ось він відкриється, і звідти випаде зброя або ключ. Але в руках лишилася тільки піна.

Глава дев’яносто шоста

фефферкорн узявся до роботи.

Це було нелегко. По-перше, він дійсно був поганим поетом. Закинув поезію іще в старших класах. Більш того, структура «Василія Набочки» була напрочуд складною. Кожна пісня складалася з дев’яноста дев’яти рядків, розбитих на дев’ять строф по одинадцять рядків, написаних хореєм, в яких рими відповідали схемі ABACADACABA, з потрійною внутрішньою римою в першому, п’ятому, сьомому, десятому й одинадцятому рядках. Освоїти злабійську мову було дуже складно, бо крім жіночого і чоловічого вона мала іще і нейтральний рід, і гермафродитну форму, а також заплутану систему відмін, що переживала безперервні мутації з часів Жтаніжлаба Жзахста. Враховуючи все це, відносно просте речення — «Воістину він любив його, бо він був його коханим з давніх часів» — також могло бути перекладене: «Воістину вона любила його, бо вона була його коханою з давніх часів», «Воістину вони кохали одне одного, бо він був його дядьком», або «Його кохання не обов’язково було віроломним, бо він не показував його з вівторка». Тепер Пфефферкорн добре розумів, як така плутанина могла привести до ненависті. Тепер він міг пояснити і таку тривалу популярність поеми, бо «Василій Набочка» мав характерну рису, властиву великій літературі, яка гарантувала, що твір буде читати кожне наступне покоління і оцінювати по-новому: вона не мала жодного сенсу.

Заважало йому ще й те, що Жульк постійно приходив поговорити. Раз чи двічі на день, коли Пфефферкорн готувався зробити ще один невдалий підхід до поеми, він чув, як ґрат торкалися кістляві пальці. Прем’єр-міністр хотів знати, чи Пфефферкорну зручно? Чи не потрібно йому більше паперу, ручок, книжок? Чи є щось таке, питав Жульк, що вони з дружиною могли б зробити, аби полегшити працю маестро? Ці питання були лише прелюдією до неминучого розпитування, бо Жульк надмірно захопився творчим процесом Пфефферкорна. Коли маестро подобається писати? Рано-вранці? Пізно ввечері? Після доброї вечері? Після невеличкого перекусу? На голодний шлунок? А напої? Яку роль відіграє свіже повітря? Коли до нього приходять найкращі ідеї: коли він стоїть, сидить або лежить? Чи схоже написання на штовхання валуна? На веслування? На підйом драбиною? На полювання за метеликом?

На все із вище переліченого, відповів Пфефферкорн.

Написати за день він міг небагато. Решту