Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

Але цієї миті він раптом збагнув, що має робити. Все решта у порівнянні з цим здавалося дрібницями — побічними мотивами страшнішої трагедії. Він дістав гаманець і тремкими пальцями розкрив його там, де була фотографія. Це була фотографія Еллі. Він простягнув гаманець перед собою, повернувши знімком до того, хто відібрав його доньку.

— Що? — тепер вираз обличчя чоловіка був спантеличений.

Сльоза збігла по щоці Вітмена.

– Її звали Еллі. Її забрали в мене. Ти забрав…

Еліот подивився на фотографію.

— Не знаю, про що ви кажете. Ніколи раніше не бачив цієї дівчинки, — сказав він.

Вітмен підступив ближче.

– Її звали Еллі. Еллі Вітмен, — саме лише промовляння її імені розривало йому серце.

Вони дивилися одне на одного в напівприсмерку. Дивилися в безпристрасні очі одне одного в місці, якого за лічені хвилини не стане.

Еліот перевів погляд на плівку, розмотану по підлозі. Понад усе він був збентежений. Він не очікував розмови. Розмова заплутувала його.

— Скажи мені правду, — налиті кров’ю очі Вітмена впивалися в нього.

— Правда в тому, що я не мав вибору, — сказав він.

— Вибір є завжди, — відповів Вітмен.

— Але вони кохають мене, — прошепотів Еліот, — усі ті, що за каміном.

Він кинув погляд на жінку і її доньку.

Вітмен сунув руку до кишені й дістав «ґлок» Макбрайд. Навів його на чоловіка.

— Зараз ти помреш.

Еліот похитав головою, всміхаючись.

Вітмен відчув, як його палець стискає гачок. Мати і донька досі лежали нерухомі. Вони виглядали виснаженими, при смерті.

— Відпусти їх.

Не зводячи з нього очей, чоловік повільно водив руками вздовж стола, доки не знайшов те, що шукав. Невідривно дивлячись в очі Вітмену, він схопив це. А тоді зробив свій хід.

То виявилася запальничка, і він запалив паяльну лампу. У кімнаті стало трохи світліше. Він відрегулював полум’я так, що язичок яскраво запалав, жадібно поглинаючи пальне, і їхні тіні замерехтіли.

— Ви коли-небудь бачили пожежу? — спитав він. — Це чарівно.

Чоловік опустився на коліна біля кількох котків целулоїдної плівки й ніжно торкнувся полум’ям її країв. Ті миттєво, зі свистом спалахнули, займаючись. Наче з власної волі язики вогню розбігалися целулоїдним слідом у пошуках нової поживи.

Вітмен сам не знав, як, але він спромігся натиснути на гачок. Дуло плюнуло. Віддача з шаленою силою вдарила його в плече. Куля прошила згори лівий черевик Еліота.

Еліот подивився на кров, що хлинула з його ноги. А тоді кинувся на Вітмена. Вітмен відчув, як той усім тілом насів йому на груди, із грюкотом поваливши його на підлогу. Скрізь навколо них було полум’я й розмотані котки 35-міліметрової целулоїдної плівки, що плавилася, перетворюючись на патьоки жовтої пухирчастої піни.

Коли рідина розплавленої плівки обтікала тіло Вітмена, він найперше відчув біль. Інстинкт виживання увімкнувся миттєво, тільки-но він збагнув, що при падінні паяльна лампа теж упала. Вітмен кинувся обмацувати підлогу. Його рука натрапила на щось металеве. Він спробував підтягнути предмет до себе, натомість сам ковзнув до нього. Той виявився закріпленим — металева підпорка стола. Полум’я перекинулося на скриню з одягом і було вже аж надто близько.

Еліот сидів на ньому верхи, приковуючи його до підлоги. Він вчепився у комір Вітменого светра і рвонув на себе, намагаючись розірвати його. Навпомацки шукав паяльну лампу серед плівки і не міг знайти. А тоді прихилив обличчя до Вітмена і прошепотів:

— Вона була прекрасна, коли палала. Маленька принцеса.

Повітря зробилося щільнішим. Кошмар криком кричав в уяві Вітмена: полум’я завивало на повну силу. Він бачив його, відчував жар.

— Вона припинила кричати, коли я її вдарив, — казав Еліот. — Мовчки плакала аж до кінця.

Вітмен відчув, як щось врізається йому в ребра. Він збагнув, що в Еліота ерекція.

Вогонь уже почав прокладати собі шлях з кімнати до передпокою. Наближаючись до бомби. Кров застигла в жилах Вітмена.

З останніх сил Вітмен вчепився пальцями в шию чоловікові. Придавлений вагою його тіла, він із силою натиснув на трахею, перетискаючи артерії. Еліот пручався, намагаючись звільнитися. Він нахилився набік, тягнучись до чогось на підлозі. Ще не встигнувши побачити, Вітмен уже знав, що це.

Гудки з передпокою лунали гучніше. Лічильник відраховував останню хвилину життя.

Бі-іп.

Бі-іп.

Бі-іп.

Еліот натиснув кнопку паяльної лампи, і подвійне полум’я засяяло в присмерку. Він кинувся на Вітмена. Полум’я наблизилося до його щоки і випалило б йому око, якби той не відскочив. Він упав спиною на купу плівки і на кров, що заливала підлогу. Еліот обома руками схопив паяльну лампу й опустив її на нього, вклавши в удар усю вагу свого тіла. Полум’я зупинилося лише за кілька дюймів від грудей Вітмена. Правою рукою він тримав нападника за горло, не даючи йому вирватися. Еліот крутнувся, намагаючись вкусити його за зап’ясток. Вільною рукою Вітмен щосили вдарив його в обличчя.

А тоді знову вдарив — так сильно, як тільки міг. Носова перегородка тріснула. Еліот знову скрикнув і, незважаючи на біль, підніс полум’я до тіла Вітмена. Гострий, мов бритва, біль обпік йому груди.

«Покінчи з цим нарешті».

Еліот міцніше стиснув пальці, і пручання його жертви послабшало. Він відчув, як тіло супротивника стає млявим і нерухомим. Це було солодке відчуття. Він несамовито