Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Гайді, очевидно, спало на думку щось інше, бо вона почала розглядатися довкола. Петрусь, який раніше лежав горілиць вище від них, тепер сидів. Він уже довший час сидів отак, втупившись у них, ніби ніяк не міг повірити тому, що бачить. Він же знищив те кляте крісло, все мало скінчитися, чужачка взагалі не могла пересуватися, а тут, мало не за хвилю після цього, з’являється на пасовиську і сидить собі поруч із Гайді. Неймовірно, але таке сталося! Хлопчина міг витріщатися скільки завгодно, а дівчинка сиділа таки тут, на пасовиську!

Гайді подивилася на Петруся.

— Петре, ходи вниз! — звеліла вона.

— Не піду, — відізвався той.

— Але ти мусиш, я сама не зможу, маєш мені допомогти, давай, швидше! — наполягала дівчинка.

— Не піду, — вперся пастушок.

Гайді за кілька стрибків опинилася перед ним. Гнівно блиснувши очима, вигукнула:

— Петре, як зараз же не підеш допомагати, я таке зроблю, що дуже пошкодуєш, можеш мені повірити!

Погроза подіяла миттєво: Петрусь злякався. Він вчинив дуже зле, про такий вчинок ніхто не мав дізнатися. Досі виглядало, що скоєне залишиться в таємниці, аж тут Гайді поводиться так, ніби їй все відомо. А якщо вона знає, то неодмінно розкаже дідусеві, а перед Вуєм Петрусь мав дуже великий страх. Коли той дізнається правду про крісло чужачки!… Петрусеві ставало чимраз лячніше. Він встав і підійшов до Гайді.

— Я піду, але ти не будеш цього робити, — сказав так перелякано-поступливо, що малій аж стало його шкода.

— Ні, не буду цього робити, — запевнила вона хлопчину, — ходи, ти лише допоможеш мені, а це зовсім не страшно.

Коли вони підійшли до Клари, Гайді одразу взялася керувати, як усе зробити правильно: Петрусь отримав вказівку піднімати Клару, підхопивши її попід пахви з однієї сторони, а Гайді — з другої. З цим завданням діти справилися досить таки успішно але далі було не так просто: Клара ж не могла стояти самостійно. Її треба було підтримувати та водночас вести вперед. Гайді бракувало зросту, щоб надійно підтримувати подругу.

— Ти візьми мене міцно-міцно за шию, а Петруся — за руку, і як будеш добре триматися, то ми зможемо тебе понести.

Проте Петрусь не мав досвіду в такого роду транспортуваннях, отож він обхопив Клару за ноги й намагався втримати, ніби довгу жердину.

— Петрусю, ти не так робиш, — зі знанням справи зауважила Гайді, — зігни руку в лікті, Клара просуне свою і буде сильно тягнути, а ти не піддавайся, тоді й зможемо піти.

Вони так і зробили. Але все ж іти було дуже важко. Петрусь був набагато вищим за Гайді. Неоднакова висота опори загрожувала Кларі падінням, і вона пробувала опиратися на одну чи іншу ногу, але не доводила справу до кінця її ступні так і не торкалися землі.

— Торкайся землі одною ногою, а потім і другою, — запропонувала Гайді, — як будеш ставати по-справжньому, менше болітиме.

— Ти так думаєш? — не дуже повірила налякана Клара.

Проте все ж наважилася і твердо ступила спершу однією ногою, потім іншою, злегка зойкнувши при цьому. Тоді почала ступати обережніше.

— А так набагато менше болить, — зауважила радісно.

— А ти зроби ще пару кроків, — підганяла Гайді.

Клара ступила раз, другий, а потім закричала від радості:

— Гайді! Я можу йти, глянь, я роблю крок за кроком!

Гайді й собі радісно скрикнула, правда, набагато голосніше:

— О-о-о, ти сама йдеш! Ти тепер можеш ходити! От якби дідусь прийшов! Ти тепер можеш ходити!

Клара ще міцно трималася за них, але з кожним кроком ступала все впевненіше, і це відчували усі троє. Гайді не тямила себе з радощів.

— Ага, ми тепер щодня зможемо гуляти, куди заманеться! Ти тепер можеш ходити, так само, як і я! Тепер тебе не треба возити на кріслі, ти одужала! Ой-йо-йой, скільки ми можемо всього зробити разом! Нам буде так весело!

Клара гаряче підтримала подругу. Без сумніву, це було найбільшим щастям для неї: позбутися каліцтва, ходити, як усі діти, не скніти цілими днями в інвалідному кріслі. Ось вони вже підійшли до квітучого схилу. Вже видніються золотисті переливи цвіту під сонячним промінням. Діти дійшли до заростів дзвіночків, між якими привабливо виднілися висвітлені сонцем прогалини.

— А давайте, тут собі сядемо, — запропонувала Клара.

Це співпадало з бажанням Гайді, і вони посідали просто посеред квіту: Клара вперше сіла на суху й теплу землю, що їй надзвичайно сподобалося. Навколо неї колихалися на вітрі синенькі дзвіночки, вилискував щирим золотом жовтець, яснів золототисячник, огортав солодкий запах коричневих квіточок та пряної сухозлотиці. Все навкруги було таким гарним! Таким гарним! Гайді, яка сиділа поруч, зауважила, що ніколи так красиво тут не було. Дівчинка ніяк не могла опанувати радості, що її переповнювала та виривалася у просторінь усе голоснішими вигуками. Коли вона думала, що Клара стала здоровою, це приносило їй значно більше втіхи ніж довколишні красиві квіти. Від захоплення та насолоди Клара аж заніміла. Щастя так несподівано прийшло до неї, а ще ці сонячні переливи у квітах, їх аромат — перехоплювали подих, не давали словам злетіти з вуст.

Петрусь також непорушно лежав мало не посеред квітучого поля: він міцно заснув.

Лінькувато та лагідно повівав вітерець, оминаючи скелі, що кам’яним щитом заступали долину з усіх боків, і висвистував стиха в густих заростях квітів. Час від часу Гайді зривалася з місця і стрімголов кидалася туди, де, як їй видавалося, було ще красивіше,