Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

квіти — більшими, пахнули сильніше. Насправді ж дівчинка ганялася за повівом вітру, що доносив духмяний запах цвіту.

Отак непомітно спливав час, і проходила година за годиною. Сонце давно вже сягнуло за полудень, коли на квітучому косогорі з’явилася групка кіз. Власне вони не любили цього місця, їм не до вподоби було вишукувати травичку посеред такого буяння гірських квітів. Кілька кізок, зі Щигликом на чолі, виглядали скоріше як посли від усіх решта. Очевидно частина отари стурбована порушенням встановленого порядку та довгою відсутністю тих, що її супроводжували. Пастухи, здавалося, покинули їх напризволяще, а кізки добре знали, що за чим, упродовж дня має відбуватися. Першим запропалих знайшов на квітучому полі прудкий Щиглик, який відразу подав голосний сигнал: відчайдушно мекнув. Кізки, які прийшли з ним, дружно його підтримали, скликаючи решту отари, і поодинокі мекання переросли у хор відчайдушних голосів.

Петрусь прокинувся і почав старанно терти очі, бо йому наснилося інвалідне крісло, цілком справне, з червоними подушками сидіння, воно стояло собі коло хатини Вуя. Пастушок і досі бачив відблиски золотистих цвяхів у оббивці спинки та сидіння. Лише через якусь мить второпав, що то не цвяхи, а квіти так виблискують на сонці. На Петруся знову напав страх, про який він забув, поки йому снилося цілісіньке крісло. Навіть якщо Гайді й пообіцяла нікому нічого не казати, його лиха витівка так чи інакше могла стати відомою. Отож пастушок був нижче трави, тихіше води й справно виконував усі її вказівки.

Коли вони повернулися на пасовисько, Гайді прудко метнулася до торбинки з харчами, вона вже не збиралася виконати обіцянку — не поділитися із Петрусем харчами, як і грозилася. Дівчинка ще вранці помітила, скільки всілякої смакоти поскладав туди дідусь, тому передбачала, що Петрусеві також дістанеться багато смачненького. Проте, коли пастушок став нараз прикро впертим, пригрозила йому, маючи на увазі, що йому нічого не дістанеться. А от пастушок розтлумачив її погрози по-своєму. Отож Гайді почала спустошувати торбинку, виймаючи харчі та ділячи їх на три купки. Порції вийшли такими високими, що дівчинка задоволено сказала сама до себе: «Йому ще й дістанеться те, що ми не подужаємо з’їсти». Дівчинка віднесла Петрусеві його частку, сама приєдналася до Клари, і діти дружно накинулися на їжу, що дуже смакувала після усіх пригод, які вони пережили.

Сталося так, як Гайді передбачала: з’їсти все було просто неможливо. Отож, коли дівчатка добряче втамували голод, віддали решту харчів Петрусеві. Таку ж купу, яку йому вділили напочатку. Пастушок старанно пережовував і ковтав шматок за шматком, визбирав та проковтнув усі крихти, але робив це без колишнього задоволення. Він каявся за свій вчинок. Та зла витівка налягла важким каменем на серце, муляла та стискала горло, аж важко було ковтати їжу.

Діти пізненько сіли полуднувати, бо лише закінчили, як уздріли дідуся, який піднімався схилом полонини, щоб їх забрати. Гайді кинулася назустріч: вона просто мусила оповісти про все, що тут відбулося, поки його не було. Дівчинка так хвилювалася, що не могла знайти слів для повідомлення втішної новини. Проте дідусь відразу збагнув, що хотіла сказати мала і його обличчя аж проясніло. Він пришвидшив ходу і, підійшовши до Клари, радісно промовив:

— То як, відважилася, га? Спробували таки, і видиш, як то ті[36]помогло!

Вуй підвів дівчинку, обхопив її лівою рукою, для опори простягнув праву, і Клара, маючи таку хорошу підтримку подибала набагато впевненіше та сміливіше, ніж раніше. Поруч із нею вистрибувала та радісно скрикувала Гайді, а дідусь виглядав так, наче його спіткало найбільше щастя в житті. Проте, коли вони трішки пройшли, він зі словами:

— Ну, шо забагато, то не дуже здорово, правда? Не будем так квапитися. Та й вже пора додому вертатисі,[37] — взяв малу на руки й поніс униз, розуміючи, що вона після такого напруженого дня потребує хорошого відпочинку.

Коли Петрусь пригнав пізно ввечері отару в Дьорфлі, уздрів натовп: люди відштовхували одне другого, щоб побачити, що таке лежить на землі. Петрусеві й собі закортіло глянути, що там, він, звиваючись, впевнено прослизнув до центру стовковиська. І ось що там побачив: на траві лежали уламки бідолашного інвалідного крісла, із сидіння звисало шмаття червоної оббивки, а блискучі заклепки демонстрували, яким пишним виглядало воно раніше.

— Я видів, як вони його на полонину несли, — говорив пекар, який стояв поруч із Петрусем, — але й дороге воно! Десь мало би з 500 франків коштувати! З ким хочете можу засперечатися! І як воно тут опинилося?

— Його вітром з гори здуло, Вуй так сказав, — зауважила Варварка, що ніяк не могла намилуватися червоним кольором оббивки.

— А добре, що вітер, — обізвався знову пекар, — а якби хто з наших його трунув.[38] Як той пан з Франкфурта дізнається, що з такою дорогою річчю сталося, він обов’язково замельдує в поліцію.[39] Вони на то і є, щоб дізнаватися, як усе було. Я тішусі,[40] що вже два роки не ходив на полонину, бо підозрювати будуть кожного, хто в той час там був.

Люди ще багато чого казали, але Петрусь наслухався вже достатньо. Тихесенько прослизнув помежи селян геть від натовпу і побіг додому щодуху, ніби за ним хтось гнався. Слова пекаря викликали в хлопчака страшний переляк. Будь-коли з Франкфурта міг приїхати якийсь жандарм, щоб розслідувати, хто розтрощив інвалідного возика. А як за справу береться професіонал, то незабаром стане ясно, що у всьому винен Петрусь-козопас. Його тоді заарештують і замкнуть в франкфуртській буцегарні. Картина арешту, немов жива, постала перед очима Петруся, і в нього аж волосся стало дибом.

Додому пастушок прибіг переляканий до смерті, не відповідав на запитання і