Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Ну що, вперед! — сказав і попростував угору. — Кози йдуть за нами.

Гайді це сподобалося: вона одною рукою обняла за шию Білку, іншою — Бурку й послідувала за ними. Кози так зраділи, що мало не розчавили малу, бо кожна намагалася якомога ніжніше, тобто сильніше, притиснутися до неї.

Коли вийшли на пасовисько, то несподівано побачили на схилах кізок, що мирно скубали травичку, зібравшись у групки, а поміж них — Петруся, який лежав горілиць на траві, розтягнувшись у повний зріст.

— Агов, сонько, якось іншим разом я навчу тебе, як не проходити мимо. То що таке має бути?! — гримнув старий.

Петрусь почувши знайомий голос, одразу ж зірвався на рівні ноги.

— Нікого на подвір’ї не було… — спробував викрутитися.

— Того, що від возика лишилося, часом не видів? — спитав дідусь.

— Від якого возика? — аж затинатися почав Петрусь.

Вуй більше нічого не питав. Він розстелив на сонячному місці косогору хустки, посадив на них Клару і спитав, чи їй зручно.

— Так зручно, наче сиджу в своєму кріслі, — вдячно відповіла дівчинка, — а яке тут місце гарне. Гайді, тут так чудово! — вигукнула вона, розглядаючись навкруги.

Тим часом дідусь почав збиратися назад, пообіцяв увечері повернутися за Кларою, а поки що дівчатка мали весело провести час до полудня. В обід Гайді треба дістати з торбини завбачливо приготовані харчі й пополуднувати разом із Кларою. Торбину дідусь залишив у тіньочку. Запити їжу дівчатка мали молоком, яке надоїть Петрусь. Гайді отримала завдання — прослідкувати, щоб він подоїв саме Білку. Вуй тим часом піде подивиться, в якому стані Кларин возик і чи можна його якось полагодити.

Небо над полониною було темно-синє, без жодної хмаринки. Сніги у впадинах скелястих гір заіскрилися щирим золотом та сріблом. Сірі шпичаки незворушно, як і тисячі років тому, стриміли, спостерігаючи за далекою долиною. У небесній синяві, розпростерши широкі крила, ширяв орел, а високо над скелями злегка повівав вітерець, остуджуючи розпечену на сонці полонину. Дітям було надзвичайно добре. Час від часу до них підходила то одна, то інша кізка, щоб полежати трішки поруч. Найчастіше це була ласкава Сніжка. Вона тулилася до Гайді, клала їй голову на коліна. Вочевидь, так вона почувалася чудово і, мабуть, взагалі більше нікуди не відходила б, якби її не відганяла якась інша кізка з отари. Отак Клара близенько познайомилася з кожною із них і тепер ніколи б не сплутала їх, бо кожна мала своєрідний вигляд та власний характер.

Кізки звикли до Клари і почали їй довіряти. Тепер часто котрась підходила, щоб потертися головою об її плече, що було знаком близького знайомства та прихильності.

Отак збігали година за годиною, аж Гайді пригадала собі місцинку, де торік було дуже багато квітів. Дівчинці захотілося піти й глянути, чи їх і тепер там рясно? Чи всі розцвіли? «А от Клара не зможе побачити їх, — подумала вона, — її туди зміг би віднести дідусь, але він буде аж ввечері, а до того часу багато квіточок уже постуляють свої гарненькі очка».

Але бажання піти туди ставало сильнішим, і Гайді просто не могла всидіти на місці.

— Кларо, ти не образишся, — нерішуче почала вона, — коли я тебе ненадовго залишу, збігаю подивлюся в одне місце, як там квіти. Хоча… почекай хвильку…

Їй сяйнула гарна думка. Дівчинка підхопилася й вирвала кілька гарних кущиків травички, а після цього обхопила Сніжку за шию, та відразу задріботіла поруч, і повела кізку до Клари.

— Ось так, тепер ти не будеш більше сама, — задоволено сказала Гайді.

Кізка відразу второпала, що від неї хочуть, і лягла біля Клари. Гайді поклала на коліна подрузі травичку, а та, зрозумівши задум, радісно заявила, що вона може сміло йти за квітами, бо їй хочеться побути наодинці зі Сніжкою, ще ніколи не годувала тварин. Гайді стрімголов помчала до квіточок, а Клара, відриваючи листочок за листочком, простягувала їх кізці, а та, цілковито довірившись новій подрузі, акуратно та повільно висмикувала пашу з її рук. Одразу можна було помітити, що Сніжці по-справжньому добре: вона тихо й мирно лежала, надійно захищена, а от в отарі вона терпіла нахабство більших та сильніших кіз. Кларі видавалося просто розкішним, сидіти самій-самісінькій на горі, лише ти і кізки, що тобі безмежно довіряють і дивляться на тебе з надією. На неї найшло нестримне бажання стати собі господинею, допомагати іншим, а не тільки чекати чиєїсь допомоги. Безліч думок охопило дівчинку: зовсім нових думок, яких ніколи раніше не було, захотілося жити, насолоджуватися сонячними променями і робити щось таке, від чого й інші радітимуть, як ото зараз радіє Сніжка. Дівчинка відчула якусь нову, незвичну втіху, відчуття того, що все, відоме досі, стало нараз гарнішим і сприймається по-іншому. Дівчинка обняла кізку за шию і вигукнула з радості, що її переповнювала:

— Сніжко-о-о! Як тут, у горах, красиво-о-о! Якби ж то я могла завжди залишатися тут з вами!

Тим часом Гайді добігла до місцини, де колись росло багато квітів, і радісно скрикнула: схил аж виблискував золотом. Це квітнув чистотіл-і його росло тут сила-силенна! Серед золотавих голівок чистотілу колихалися темно-сині дзвіночки, які густо кущилися то тут, то там. На залитому сонцем схилі так пряно пахло, ніби хто розхлюпав по всьому полю коштовні парфуми. Так ароматно пахли коричневі квіточки, що висовували маленькі голівки з-помежи золотавих келихів чистотілу. Гайді спинилася, з насолодою почала дихати на повні груди, а потім різко повернулася й щодуху, захекана та схвильована, помчала до Клари.

— Ой, ти мусиш піти туди! — загукала вона ще здалеку. — Вони такі гарні, і все таке розкішне. Ввечері так уже може не бути. Як думаєш, я зможу тебе понести?

Клара здивовано глянула на схвильовану Гайді та заперечливо похитала головою:

— Та де там,