Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Омелько лежав на спині, підстеливши кожуха просто на землю. Його обличчя у світлі місяця виглядало, мов у мерця.

– Де гетьман? – запитав він.

– У полоні лядському. Продав його полякам той, хто мав оберігати, а при потребі й голову за нього підставити.

– Славинський?

– Він.

Омелько, здавалося, не здивувався.

– Як все відбулося?

– Коли стало зрозуміло, що битву програно, Павлюк і Скидан, разом з тисячею комонних полишили табір, рухаючись у напрямку чи то Чернігова, чи то Черкас… Ми залишилися. Коли почало темніти, стягнули, з чого було, новий обоз, окопалися. Саме тоді тебе й поранило. А ми, дякувати Дмитру Томашевичу Гуні, протрималися до ночі. Коли ляхи нарешті перестали лізти на окоп, тихцем знялися і почали відходити. Так що проспали нас пани-ляхи. Натомість вони вчинили на ранок різанину в залишеному таборі та в Мошнах… Хто поранений був, немічний, всіх…

– Наволоч! – простогнав Омелько. – Далі кажи!

– А що далі? Славинський, оповідають, разом із сердюками гетьмана стриножили та до ляхів подалися. Гуня в Боровиці, нові сили збирає. Мовили – лівобережці до нього йдуть.

– Ви не схотіли? – у голосі отамана не було роздратування ані осудження.

Іван трохи помовчав.

– Братчики спільно вирішили на Низ повертатися. Ми зробили все, що могли! – похмуро мовив він нарешті. – Подивися, що від Тимошівського куреня залишилося! Дев'ятнадцять душ, та й ті… Паляницю і Федька навряд чи довеземо, решта ледве в кульбаках тримаються.

– Я тебе не виню, Іване. То не наша вина! Але чому ж ви гетьмана ляхам віддали?

– А що ми могли зробити? Ляхи запропонували переговори. Його ясновельможність відмовився, але реєстрова старшина на чолі зі Славинським вирішила по-своєму і прийняла умови Потоцького.

– Які умови?

– Видати гетьмана і основних заколотників в обмін на власні життя. Шкода, що я не зарубав його!

Омелько мовчав.

– Я про Славинського. Пам'ятаєш?

– Пам'ятаю.

– Сучий виплодок!

Раптом Богун відчув на плечі долоню Омелька.

– Не лише в ньому справа, Іване. Він лише один з них… з тих, хто продав нашу славу і волю. Хто викупив своє нікчемне життя ціною козацького гетьмана, нашої надії і честі. Я таких бачив ще на хуторі твого батька. Ситі, товсті… чисті. Вони ще тоді його продали і навар порахували. Я все це бачив, але… Вважав, що самі впораємося. Не впоралися. Перемогли нас ляхи. Але це всього лиш одна битва. Та не зажмурять вони нам всім очі! Доки Січ стоятиме!

Богун кілька хвилин мовчав. У маленькому таборі тиша. Козаки, багаточисельними походами привчені цінувати кожну мить відпочинку, вже спали, завернувшись у кобеняки. Хрумкотіли ячменем коні, з дубових віт десь у темряві кричав пугач.

– Омельку, я не поїду на Січ, – нарешті видихнув Богун.

– Чому?

– Я обіцяв батькові. Він хоче бачити мене серед реєстрових.

Омелько знизав плечима:

– Кожен сам обирає свій шлях. їдь у Вороновицю, як на те твоя воля.

Іван спалахнув.

– Це воля батька! Омельку, я знаю, ти думаєш, я… як вони, як ті свати?! Але ти помиляєшся! Я пам'ятаю все. Я пам'ятаю січове братство, я пам'ятаю наші ідеали! Я назавжди з вами… Але тепер я повинен їхати.

Омелько ледь відчутно стиснув Іванів лікоть:

– Іване, я нічого поганого про тебе не думаю. Для цього надто гарно тебе знаю. Коли гадаєш вирушати?

– Ранком.

– Але ти весь час їхав у напрямку, протилежному тому, який тобі потрібен.

– Знаю.

– Мене не хотів залишати?

– Так.

– Що ж, тепер зі мною все буде добре. їдь. І хочу, щоб ти знав – ніхто з нас не може засуджувати тебе після всього, що ти пройшов під Кумейками. А я… я почту не потребую, хоч і в голові гуде, немов з похмілля. Тепер ось за тебе буду боятися.

– За мене?

– Саме так. Ти думаєш, тебе ляхи по голівці погладять за участь у заколоті? Чи, може, такі, як пан Славинський, забудуть про тебе?

Богун зітхнув.

– Не знаю… Принаймні я спробую виконати обіцянку. А якщо не вийде…

– Якщо не вийде, ти дорогу знаєш. І ще знай, що у Тимошівському курені завжди тобі раді. Завжди там знайдеться для тебе казанок саламахи і кухоль горілки, а також місце в човні або в батаві.

Іван обхопив долоню Омелька своєю.

– Дякую тобі, Омельку!

– За що?

– За те, що зрозумів. Знаєш, для мене було досить складно все виміркувати і прийняти рішення. Я немов приріс до Січі, до товариства… Тепер покидати… Коли ще побачимося?

– В усякому разі, у кращому світі! – осміхнувся Омелько. – Давно вже нас хочуть різні добрі люди туди спровадити, а все ніяк. Але колись спровадять, повір моєму життєвому досвіду. А тепер давай, Іване, спати, дорога на нас очікує неблизька.

Розділ VII

І

Квітучий сад заворожував пахощами і свіжістю омитої недавнім дощем зелені під ногами. Початок весни, коли все навкруги просинається після довгих місяців негоди, тріскучих морозів і посірілих весняних снігів, як завжди, п'янив. Примушував набирати повні легені повітря, запрошував мандрувати серед буяння воскресаючої природи. Туди, за обрій, осяяний ласкавими променями сонця, далі, далі! І можливо, наступною картиною, яка відкриє себе очам захопленого мандрівника, стане сам Едем? Можливо, щось упущено під час гонитви за казкою? На жаль, це так. Немислимо обійняти весь світ навколо, бо ж він незрівнянно більший, ніж можливо собі уявити. Він народжується і помирає. Радує весняним буянням і пригнічує неосяжністю. Він живе сам і дає змогу жити недаремно спостерігачеві за його безкінечними циклами. А якщо спробувати передати все це одним словом? І це можливо, коли сказати коротко та влучно – весна! Весна, яка вселяє в душу людини нові надії, нові відчуття життя навкруги, нові мрії і плани.

Іван повільно крокував серед дерев, укритих рясним квітом, серед заклопотаного дзижчання комашні і не міг нарадітися відчуттям, які навіяла весна. Десь, невимовно далеко позаду, залишилися Січ, вкриті пилом і втомою версти шляхів, кров, ненависть та муки лютих бойовищ. Тут, на батьковому хуторі, незрівнянно ближчими робилися спогади дитинства, аніж важке, але героїчне лицарське життя січового бурлаки. Пахощі свіжоскошеної трави під час сходу сонця і плюскіт хвиль у спокійному руслі Південного Бугу, вузлаті грубі стовбури лип поблизу шляху на Кальник і стукіт дятла, що лунко відбивається поряд із трактом з-під затінку вікового лісу. От він і вдома. Після багатьох років напруженого бойового життя, після пекучого сонця Анатолії і тріскучих морозів зимового Приазов'я; після надій і сподівань, навіяних гетьманом Павлюком, після гіркоти страшної поразки. Він живе. Він у повну силу дихає повітрям. Він бачить