Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А коронний польний гетьман Речі Посполитої Миколай Потоцький ставав усе похмурішим, із завзяттям, не притаманним його поважним літам, кидаючись табором, віддаючи розпорядження вступити до бою останнім резервам. Не міг повірити, але бачив: козаки тримаються! Ось і остання гвардійська хоругва королівських драгун чвалом, з бадьорим і громоголосим «Віват!», кинулася в гущу битви. Ось останні три постріли з мортир розривними гранатами – у гармашів залишилася тільки картеч. Але козаки стоять! О Матко Боска, звідкіля беруться сили в цих людей?!
Коли впала хоругва Ієремії Вишневецького, гетьман навіть зрадів. Так йому, хлопському перевертню! Дарма що князь, усе одно він з русинів, тобто хлопського роду… Але що це? Ні, стяг Ієремії не дався під ноги – за кілька хвилин він гордовито майорів над пеклом битви, а невидимий гетьману сурмач скликав до нього бійців. На мить в окулярі далекоглядної труби з'явилася і одразу ж зникла велетенська постать Самуїла Лаща, його обличчя з вишкіреними зубами і виряченими очима під низьким лобом і важкими надбрівними дугами. І раптом до свідомості Потоцького дійшло, що всі вони відступають. Він кілька хвилин пильно вдивлявся в хід битви, не вірячи власним очам. Але помилки не було! Спочатку повільно, потім швидше. Після того як козаки підірвали кілька потужних порохових мін і кинули в бій рештки своєї небагаточисельної кінноти, вони вже майже бігли, вкотре ламаючи лави. Кілька безкінечно довгих хвилин тиснула жменька комонних запорожців коронну кавалерію. Але сили її явно недоставало – скоро поляки опам'яталися, і наступ коронного війська поновився. Поновилися і залпи мушкетів з козацьких укріплень.
– Сили Господні! – здійняв руки до неба Потоцький. – Я втрачу військо серед цієї Богом забутої пустелі!!!
– Ваша ясновельможність! – раптом почув він поряд схвильований голос хорунжого. – Хоругва вашого сина… Вона впала! Козаки її тягнуть до свого табору!
– На рани Боскі! – Потоцький і сам побачив знайомий до болю прапор у руках запорожців. – Сурмач! Гасло до відступу! Негайно! Ми… – він помовчав, не наважуючись сказати те, що хотів. Та за хвилину, прокашлявшись, продовжив: – Ми програли битву…
Стрункий сурмач у блискучих латах швидко підніс до вуст срібну сурму.
– Ваша ясновельможність, ні! – тієї ж миті долетів до Потоцького зойк. – Спиніть його! Спиніть сурмача!
Гетьман рвучко повернувся на голос. До нього, пустивши коня чвалом, летів поручник Бодаровський. Голова красеня-офіцера була перемотана закривавленим ганчір'ям, лати погнуті й вкриті запеклою кров'ю, з коня клоччям падала піна. Наблизився.
– Ваша милість… пане гетьмане! Ми… – поручник не міг говорити від нестачі повітря після шаленого бігу.
– Що ще?!
– Не давайте гасло до відступу!
– Чорти вас колоти, пане поручнику, що?!
Бодаровський нарешті перевів дух.
– Ми розірвали табір! Хоругви пана Петра, Самуїла Лаща і Ієремії Вишневецького всередині укріплень. Ми перемогли, пане гетьмане!
VI
Ніч з цілим океаном зоряного неба і тиша. Несамовита, дзвінка тиша. Хмари, які вже кілька тижнів вкривали небо щільним сивим простирадлом, розійшлися невідомо куди, і з того неба війнуло морозною свіжістю. Так, немов світ навкруги почав замерзати, щойно люди вичерпали рештки сил і припинили гарячку битви. Яскраві цяточки, розсипані щедрою рукою Творця, байдужно позирали з небосхилу на примарні тіні пагорбів і поодиноких дерев. На скуті першими морозами ставки і розбиті осінньою негодою шляхи, що їх висвітлював з темряви повний місяць. Повновладним господарем круглолице нічне світило панувало над землею, яка завмерла під владою ночі, безсоромно хизувалось перед зорями своїм безмовним царством внизу.
Укритий цим сяйвом невеличкий загін комонних запорожців виглядав нереально, сумною кавалькадою простуючи крізь темряву та мороз.
– Омельку, вгамуйся, потрібно спинитися хоч на часину. Коней припалимо.
Курінний подивився туди, звідки долинув голос. Одразу ж впізнав струнку постать Богуна. Слухняно пустив повід. Стомлений кінь зупинився.
– Стій! – почувся позаду притишений голос. – Спочинок!
Омелько мовчав, лише пахкотів люлькою. У темряві час від часу висвітлювалося його вкрите щетиною обличчя і глибоко запалі очі. Богун зітхнув.
– Зарано спочивати, пани-браття, – кинув він у темряву. – Он лишень до ліска доїдемо, там і багаття розложити… Поряд он уже!
– Діло Богун пропонує, не баріться, лицарство! – долинуло до Івана.
Через чверть години загін, який складався з сімнадцяти вершників і трьох нош, прив'язаних поміж трьох пар коней, затріскотів підліском укритого почорнілим листям дубового гаю.
Богун зіскочив з коня і ступив до Омелька, маючи на меті допомогти.
– Давай, Омельку, тільки обережно…
– Не займай! – голос курінного пролунав сердито, хоча й надзвичайно втомлено. – Сам!
Омелько повільно вхопився за передню луку сідла і, перекинувши ногу через коня, ступив на м'яку ковдру торішнього листя. Одразу ж заточився і застогнав крізь міцно стиснені зуби.
– Багаття не розпалювати, – почав він роздавати розпорядження, аби приховати власну слабкість. – На відпочинок три години. Двоє на варту, решті доглянути коней. З пораненими що?
З боку нош, що їх саме відв'язували від коней, підійшов Савка Обдертий.
– Так що двійко коней звільнилося, отамане…
– Хто? – питання пролунало просто, навіть буденно.
– Микола Дьоготь. Відкозакувався сердешний.
– Відпочивайте.
Омелько почав послаблювати підпругу кульбаки, але Богун рішуче відсторонив його:
– Я зроблю.
Деривухо не сперечався, очевидно, не мав на це сили. Рана на голові, залишена уламком дерева під час одного з вибухів, позбавила його свідомості на добрих двадцять годин, протягом яких Богун ні на крок не відходив від нош, де марив Омелько. Лише кілька годин тому отаману полегшало, і він одразу ж звелів подати закульбаченого коня. На всі прохання Івана зачекати і залишитися поки на ношах, відмовчувався, діючи по-своєму. Богунові залишалося лише радіти, що Омелько не запитує про результати битви. Окрім тривоги за Омелька, чия рана на голові була, без сумніву, досить серйозною, у самого Івана від спогадів про неї до горла підступав зрадливий клубок.
Омелько немов прочитав думки:
– Іване.
– Що?
– Закінчиш з кіньми, підійди. Я там ось полежу, – вказав він рукою вбік. – У голові макітриться… Від тебе хочу чути.
– Добре, – Іван заходився поратися біля коня.
– Розповідай, – одразу ж мовив Омелько, коли Богун підійшов до нього за чверть години.
– Давай спочатку до твоєї рани подивлюся.
– Облиш, – відмахнувся курінний. – Усе одно темно, та й взагалі… Розповідай!
Богун зітхнув і поліз за люлькою.
– Ти, курінний, краще запитуй, а я відповідатиму. Я… віриш, я не знаю, з чого почати. Так гірко,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван Богун. У 2 тт. Том 1», після закриття браузера.
