Юліан Семенов - Аукціон

він повертався до Бремена на теплоході; грошей вистачило тільки на палубний квиток; дуже штормило; один з моряків порадив добряче попоїсти, це допомагає; «І не бійтеся випити як слід, виблюєте, стане легше».

Золле пішов у туалет, порахував гроші; аби вистачило на автобус, щоб добратися від порту додому; де там уже їсти; сидів усю дорогу біля поручнів; двічі блював жовчю, тремтіла щелепа; думати ні про що не міг; якась каша в голові; мелькали дивні обличчя, — то Рів з Райхенбау, прокляті родичі, шкіряться, ховаючись один за одного; то поблажливо усміхнений Ростопчин у своєму розкішному шовковому костюмі, то розгублений Степанов, — жовна перекочуються грецькими горіхами, набрякли мішки під очима; то чувся голос пана з «історичного товариства», який дзвонив напередодні від’їзду в Лондон: «п’ятнадцять тисяч марок ми готові заплатити зразу ж, даремно відмовляєтесь, пане Золле, всі права на пошуки зберігаються за вами»; іноді він близько бачив обличчя Анни, її добрі великі очі; вони стали якимись зовсім іншими перед смертю; вона знала, що кінець близько, рак печінки, в клініку відмовилася лягти — навіщо зайві витрати, і так у боргах; пила наркотики, тому гострого болю не знала, тільки відчувала, як день за днем знесилюється; обличчя стало жовте, а вуха, раніше такі маленькі, красиві, тепер були схожі на старе капустяне листя.

Я не маю права розпускатися, повторив Золле; треба примусити себе почути музику Вагнера, вона живе в кожному, треба примусити себе до того, щоб не стримувати її в собі, не боятися її грізної, очищувальної значущості, а, навпаки, йти за нею, відчуваючи, як напружуються м’язи й тіло перестає бути кволим і безвольним; однак Вагнер не звучав у ньому, інколи він чув веселі переливи Моцарта, сонячні, дитячі; кожна людина — це дитинство, нічого в ній не лишається, крім дитинства, все інше від життя, а яке ж воно жахливе, боже мій.

На берег у Бремені Золле вийшов знесилений; сів на лаву, відчуваючи, як підступає голодна млість; от буде соромно, якщо я блюватиму прямо тут; до туалету я просто не зможу добігти; впаду.

Біля нього сів, віддихуючись, дуже товстий, погано поголений чоловік у досить брудній сорочці й курточці, закапаній на животі вином і соусами; витяг сигарету, дуже грубо розім’яв її, прикурив і, витерши з лоба піт, запитав:

— Ви пан професор доктор Золле? Дослідник і історик?

— З ким маю честь? — мовив Золле крізь зуби: боявся, що почне блювати.

— Я — Бройгам, з «Нахріхтен». Редакція доручила зробити інтерв’ю з вами. У сьогоднішній вечірній номер.

— Не можу, — відповів Золле. — Я себе погано почуваю. Подзвоніть мені додому… Пізніше…

— Чого це ви такий землистий? Погано переносите морські мандри? Не треба було сидіти в каюті. Вийшли б на палубу…

— Я весь час сидів на палубі.

— Треба було напитися. І з’їсти супу. Дві порції. Ви все виблювали б, та й по всьому.

Золле підніс зім’ятий носовичок до губів, заплющив очі, на скронях виступив холодний піт.

Бройгам витяг із задньої кишені брюк пласку пляшечку, простяг Золле.

— Віскі. Ковтніть.

— Я голодний, — сказав Золле, відчуваючи, як сльози самі по собі заслали очі й солоно потекли по щоках.

Бройгам узяв його під руку, допоміг підвестися, одвів до буфетної стойки, замовив гамбургер і пиво.

— Не подумайте відмовлятися. Вам умить полегшає…

— Я блюватиму.

— Ну й що? Дам дві марки буфетнику, він після цього запропонує вам поблювати ще раз. Були б гроші…

Золле з’їв гамбургер і справді відчув себе краще.

Цей товстий чоловік заспокійливо впливав на нього; взагалі до зустрічі з будь-яким журналістом він готувався заздалегідь, перечитував альманах латинських виразів, перегортав древніх, особливо Таціта; коли говориш з людьми преси, дуже важливо бути лапідарним у слові, вони ж так старанно підганяють тебе під конструкцію, наперед ними продуману; увага й ще раз увага; але цей товстун був якось по-доброму флегматичний; теж достатку, мабуть, невеликого, весь пом’ятий, як і я…

Золле полегшено підвівся:

— Ну, що ж… Ходімо на автобус, не тут же розмовляти…

— У мене машина, — відповів Бройгам. — Далеко живете?

— Не дуже. Я покажу на карті, важко пояснити, маленький тупичок за озером.

Та коли Бройгам привів його на стоянку, Золле знову відчув себе самотнім і нещасним, і знову запаморочилася голова; журналіст відчинив дверцята величезного сріблястого «БМВ», у таких роз’їжджають тузи, а я думав, у нього якась французька «онуча» чи пошарпаний «фольксваген»; знову кордон; як же трагічно розкреслено наш світ кордонами — не тільки між державами, а й поміж людьми; це страшніше; кожний, хто йде по вулиці, а тим паче їде по автобану, — суверенна держава; повна роз’єднаність…

Дома він знайшов пачку бразільського «Пеле», єдине, що в нього лишилося; холодильник порожній; запропонував Бройгаму чашку кави; той сказав, що крім віскі нічого не п’є, перейшов до діла; спочатку цікавився роботою, просив показати документацію, потім спитав про мету подорожі в Лондон; швидко робив помітки в потріпаному блокноті, з якого раз по раз випадали списані аркушики; ні диктофона, ні фотоапарата; а втім, серйозні журналісти самі не знімають, возять з собою фотографа; Золле пам’ятав, як йому пояснив про це той хлопець, який брав у нього інтерв’ю незадовго до смерті Анни; написав багато нісенітниці, його спростування жодна газета не надрукувала, яке їм діло до фактів, подавай смажене!

— Скільки коштує ваш архів? — спитав Бройгам.

— Усе моє життя, — відповів Золле. — Я віддав цій справі всього себе. Ми відмовляли собі в усьому, моя покійна подруга і я…

Бройгам витяг з пожмаканої пачки (страшно дратував ло Золле, звичка до акуратності в роботі з документами стала його другою натурою; будь-яку розхристаність, неохайність, необов’язковість сприймав як образу) розкришену сигарету, розправив її, закурив, пихнув в обличчя Золле якимось солодким димом, важко закашлявся, довго сидів, заплющивши очі, пояснив — астма; не перестаючи курити, запитав:

— Як про вашу роботу дізналися росіяни?

Золле здивувався:

— Ви маєте на увазі Степанова?

— Так.

— Ми багато років обмінювались інформацією.

— А звідки вона в нього?

— Він часто їздить. Та й потім йому допомагають учені з музеїв Росії. Йому легше…

— Ви багато передали йому документів?

— Дуже.

— А він вам?

Золле не чекав цього запитання; якось не спадало на думку підраховувати, скільки матеріалів привозив йому Степанов із Швейцарії та Голландії; останній раз передав документацію з Варшави; обіцяв надіслати нові дані з Праги. Він згадав, як Степанов віддав йому листа з Баден-Бадена; відтоді почався новий етап пошуків; але ж лист було адресовано не йому, Золле, а саме Степанову; а він зразу відправив його мені; і