Ю. Несбе - Пентаграма

контрабанду зброї, в якій замішаний один із моїх колег у поліції. Ви чуєте?

– Так-так.

– Чудово. Пропоную так: я вам даю ексклюзивну інформацію, а ви розміщуєте її на сайті «Афтенпостен» так швидко, як тільки можете.

– Домовилися. Ви звідки дзвоните, Холе?

Судячи з голосу, він був здивований зовсім не так сильно, як припускав Харрі.

– Це неважливо. У мене є відомості, які підтверджують, що Свен Сівертсен – не велокур’єр-маніяк. Це офіцер, який вів розслідування і ось уже декілька років займається незаконним ввезенням зброї в Норвегію.

– Фантастика. Але, вважаю, ви розумієте: я не можу все це надрукувати на підставі телефонної бесіди.

– Що ви маєте на увазі?

– Жодна серйозна газета не публікуватиме звинувачення на адресу інспектора, особливо в контрабанді зброї, не переконавшись у достовірності джерела. Ні на секунду не сумніваюся, що ви той, за кого себе видаєте, але звідки мені знати, що ви не п’яний, або не з’їхали з глузду, або і те й інше? Якщо я полінуюся перевірити істинність інформації, газеті може загрожувати судовий розгляд. Треба зустрітися, Холе. Я обіцяю, що все запишу з ваших слів.

У виниклій паузі Харрі почув, як поряд із Єндемом хтось заливчасто і безтурботно засміявся.

– В інші газети можете навіть не дзвонити – вам дадуть відповідь ту ж саму. Довіртеся мені, Холе.

Харрі затримав подих.

– Добре, – погодився він. – У «Андеруотері». Далсбергстієн. О п’ятій. Приходьте сам, інакше я вшиваюсь. І нікому ні слова! Ясно?

– Ясно.

– До зустрічі.

Харрі натиснув скидання і замислившись закусив нижню губу.

– Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, – сказав Свен.

Бйорн Гольм і Беата звернули з шумної алеї Бюгдьой і в наступну мить опинилися на тихій вуличці з ошатними віллами з одного боку і фешенебельними старовинними багатоквартирними будинками – з іншого. На узбіччях тут і там стояли розкішні німецькі автомобілі.

– Красиво живуть, – зауважив Бйорн.

Вони зупинилися перед жовтим, ніби ляльковим, будинком.

Після другого дзвінка домофон ожив.

– Слухаю…

– Андре Кляузен?

– Це я.

– Беата Льонн, поліція. Можна увійти?

Андре Кляузен зустрів їх у дверях в халаті, що не доходив до колін, почухуючи садно на щоці й особливо не приховуючи позіхання.

– Вибачте. Повернувся додому пізно вночі, – сказав він.

– Напевно, зі Швейцарії?

– Ні, всього лише із заміського будинку. Заходьте.

Вітальня Кляузена була замала для тієї колекції творів мистецтва, які в ній були, і Бйорн Гольм тут же відзначив, що хазяїн найменше схильний до спартанського мінімалізму. В одному з кутків кімнати бив фонтанчик і гола старогрецька богиня піднімала руки до стелі, розписаної в стилі Сікстинської капели.

– Мені хочеться, щоб ви згадали той момент, коли зустріли велокур’єра у приймальні адвокатської контори, – сказала Беата. – А потім поглянули на цей знімок.

Кляузен узяв фотографію і почав її пильно роздивлятися, продовжуючи колупати садно на щоці. Бйорн Гольм між тим роззирався в кімнаті. За однією з дверей почувся тупіт, а потім хтось поскрібся в двері.

– Можливо, – сказав Кляузен.

– Тільки можливо? – Беата сіла на краєчок стільця.

– Дуже ймовірно. Одягнений точнісінько. Шолом, знову ж таки – окуляри.

– А пластир на коліні у нього був?

Кляузен тихо розсміявся:

– Як я вже говорив, не маю звички так уважно роздивлятися чоловічі тіла. Якщо вам буде від цього легше, скажу, що моя інтуїція твердо говорить: «Так! Це він і є». Але не більше… – Він розвів руками.

– Спасибі. – Беата підвелася.

– Нема за що, – відмахнувся Кляузен, провів їх до дверей і простягнув руку.

Гольм, зам’явшись на мить, потиснув, а коли Кляузен простягнув її Беаті, та злегка всміхнулась і похитала головою:

– Вибачте, але у вас кров на пальцях. І на щоці.

Кляузен схопився за щоку.

– Ох, дійсно! – з усмішкою сказав він. – Це все Трулс, мій собака. На вихідних зовсім розігрався, на природі ж.

Він дивився на Беату, й усмішка ставала все ширшою і ширшою.

– На все добре, – попрощалася вона.

Опинившись на вулиці, Бйорн Гольм здригнувся, сам не розуміючи чому.

Клаус Торкільдсен спрямував у обличчя обидва вентилятори, але ті лише гнали на нього все те ж задушливе повітря. Він ткнув пальцем в товстий екран. Внутрішній телефон служби криміналістичної експертизи. Абонент щойно закінчив розмову. Вже вчетверте йому дзвонили з одного і того ж номера. Розмови були нетривалі.

Він двічі клацнув по цьому номеру, щоб отримати відомості про абонента. На екрані з’явилось ім’я. Подвійне клацання по імені – висвітились адреса і місце роботи. Потім він набрав номер, на який йому було звелено дзвонити, якщо з’явиться яка-небудь інформація.

– Алло? – підняли трубку на тому кінці.

– Це Торкільдсен із «Теленора». З ким я говорю?

– Не ставте зайвих запитань, Торкільдсене. Що ви хочете повідомити?

Торкільдсен відчув, що сорочка прилипла до пахв.

– Я тут дещо перевірив, – почав він. – Мобільний телефон цього Холе знайти неможливо: він постійно переміщається, але є інший номер, із якого кілька разів дзвонили на Кйольберггате.

– Так. Чий він?

– Номер належить якомусь Ейстейну Ейкелану. Він зареєстрований як таксист.

– Ну і що?

Торкільдсен відкопилив нижню губу і спробував здути крапельки, що зібралися на запітнілих окулярах.

– Я подумав про можливий взаємозв’язок між таксистом і телефоном, який постійно переміщається по місту.

На тому кінці мовчали.

– Алло? – покликав Торкільдсен.

– Інформацію прийнято, – сказав голос. – Продовжуйте стеження, Торкільдсене.

Коли Бйорн Гольм і Беата заходили в будівлю на Кйольберггате, у неї задзвонив телефон.

Вона швидким рухом витягнула його із-за пояса і, подивившись на екран, притиснула до вуха.

– Харрі? Нехай Сівертсен задере ліву штанину. У нас є фото велосипедиста в масці з коричневим пакетом перед фонтаном, її було зроблено о пів на шосту минулого понеділка. У велосипедиста на коліні пластир.

Бйорн ледве встигав за своєю начальницею – вони йшли по коридору. Беата звернула в кабінет.

– Ні пластиру, ні рани? – перепитала вона. – Та ні, це нічого не доводить. До твого відома: Андре Кляузен з великою часткою вірогідності підтверджує, що саме велосипедиста на фото він бачив біля «Халле, Тюне і Веттерліда».

Вона сіла за письмовий стіл.

– Що?

Бйорн Гольм побачив, як вона смішно хмурить брови.

– Он як. – Вона відклала телефон і подивилася на нього, ніби не вірячи тому, що тільки-но почула. – Харрі каже, що знає, хто вчинив усі ці вбивства.

Бйорн не відповів.

– Перевір, чи вільна лабораторія, – сказала вона. – Нам підкинули нову роботу.

– Яку роботу? – запитав Бйорн.

– Справжнє лайно.

Ейстейн Ейкелан сидів у таксі на стоянці недалеко від Санктхансхьоуген і, напівзаплющивши очі, дивився на довгоногу дівчину, що сиділа в кріслі на тротуарі перед «Явою» і збагачувала