Ю. Несбе - Пентаграма

свій організм кофеїном. Шуму кондиціонера не було чутно через гучну музику, що лунала з навушників.

«Faith has been broken, tears must be cried…»

Злі язики стверджували, що автор цієї пісні – Грем Парсонс, а Кіт і «Роллінґ Стоунз» украли її для альбому «Липкі пальці», поки були у Франції, намагаючись усіма мислимими і немислимими способами набути репутації геніальних.

«Wild, wild horses couldn’t drag me away…»

Ейстейн здригнувся: задні двері відчинилися. Чоловік, напевно, непомітно підійшов ззаду, вийшовши з парку. У дзеркалі Ейстейн побачив засмагле обличчя з міцними щелепами, очі затуляли дзеркальні сонячні окуляри.

– До Марідальського озера. – Голос був приємним, але в ньому відчувалися командні нотки. – Якщо не утруднить.

– Та ні, – пробурмотів Ейстейн.

Він вимкнув музику, востаннє затягнувся й викинув недокурок із вікна.

– Куди саме до озера? – запитав він.

– Їдьмо, потім скажу.

Вони поїхали вгору по Уллеволсвейєн.

– Обіцяли дощ, – спробував зав’язати розмову Ейстейн.

– Потім поговоримо, – відрізав голос.

«Це замість чайових», – подумав Ейстейн.

Через десять хвилин позаду залишилися багатоповерхові будинки, і вони опинилися серед двориків і будиночків біля Марідальського озера. Цей перехід від міста до села завжди йому подобався, а одного дня пасажир-американець навіть запитав його, чи не проїжджають вони музей просто неба.

– Там далі можеш повернути ліворуч, – сказав голос.

– У ліс? – запитав Ейстейн.

– Так, звичайно. Чого ти нервуєшся?

Ейстейн знову поглянув у дзеркало, але чоловік пересів, і тепер можна було бачити тільки половину його обличчя.

Зменшивши швидкість, Ейстейн увімкнув лівий поворотник і звернув на гравійну доріжку, порослу травою.

Щось йому не сподобалося.

Обабіч дороги гілки, граючи на світлі зеленим листям, немов запрошували їх у гущавину. Ейстейн ударив по гальмах. Колеса востаннє човгнули по гравію, і машина зупинилася.

– Вибачте, – сказав він дзеркалу. – Нещодавно лагодив ходову частину. До того ж тут ми не їздимо. Якщо хочете, я можу подзвонити, і пришлють іншу машину.

Здавалося, чоловік на задньому сидінні посміхається. Принаймні однією половиною обличчя.

– А з якого телефону ти збираєшся дзвонити, Ейкелане?

Ейстейн відчув, як волосся на шиї стало дибки.

– З власного? – прошепотів голос.

Мозок Ейстейна гарячково перебирав варіанти відповідей.

– Чи з телефону Харрі Холе?

– Не розумію, про що ви, містере. Далі я не поїду.

Людина розсміялася:

– Містер? Ти помиляєшся, Ейкелане.

Ейстейн хотів було глитнути клубок, що підступив до горла, але стримався:

– Слухайте, якщо вже я вас не довіз, куди треба, можете не платити. Виходьте, а я поки що викличу іншу машину.

– Якщо вірити твоїй особистій справі, ти головатий, Ейкелане. Отже, думаю, розумієш, що мені потрібно. Ненавиджу штампи, але я доб’юся свого, хай там що, і ти сам можеш вибрати: по-хорошому або по-поганому.

– Не розумію, про що… ай!

Чоловік ударив Ейстейна по потилиці, трохи вище шиї, і він, мимоволі подавшись уперед, зі здивуванням помітив, що очі наповнюються слізьми. Не через біль – ні, цей удар був із тих, якими обмінюються в школі, готуючи справжні побої на потім. Але слізні залози, напевно, вже зрозуміли те, що відмовлявся визнати мозок: почалися серйозні проблеми.

– Де у тебе телефон Харрі, Ейкелане? У бардачку? У багажнику? Можливо, в кишені?

Ейстейн не відповів. Його мозок продовжував у скаженому темпі відкидати варіанти. Навколо ліс. Щось підказувало, що людина на задньому сидінні добре натренована і наздожене Ейстейна за лічені секунди. Чи є у нього спільники поблизу? Може, варто натиснути кнопку тривоги і розіслати цей сигнал іншим автомобілям? Чи має він право залучати до цього інших?

– Зрозуміло, – сказав чоловік. – Значить, по-поганому. Знаєш що? – Ейстейн не встиг зреагувати, а він уже обхопив його за шию і втиснув у крісло. – Так я і думав.

Окуляри в Ейстейна злетіли. Він простягнув до них руку, але не дістав.

– Піднімеш тривогу – я тебе уб’ю, – прошепотів чоловік йому у вухо. – Не у фігуральному, а в буквальному сенсі. Умертвлю.

Хоча в мозок Ейстейна Ейкелана не надходив кисень, він чув, бачив і відчував запахи на подив добре: бачив мережу капілярів на зворотному боці власної повіки, розрізняв запах одеколону свого пасажира і чув у його голосі повискуючі радісні нотки.

– Де він, Ейкелане? Де Харрі Холе?

Ейстейн беззвучно розкрив рот, і чоловік ослабив хватку.

– Я не розумію…

Горло стиснули знову.

– Остання спроба, Ейкелане. Де твій товариш по чарці?

Ейстейн відчув біль і болісне бажання жити, але він знав, що скоро все закінчиться. У таку халепу він потрапляв і раніше. Це просто перехідна стадія. Скоро розмова піде куди спокійніше і приємніше. Минали секунди. Мозок почав відключати відділи, що відповідають за почуття. Першим відмовив зір…

Хватка знову ослабла, і до мозку хлинув потік кисню. Зір повернувся. Біль теж.

– Ми однаково його знайдемо, – мовив голос. – А вже ти вибирай, хочеш ти пережити цю подію чи ні.

Ейстейн відчув, як щось холодне і тверде ковзнуло по скроні, по кінчику носа. Вестернів Ейстейн у житті переглянув немало, але бачити револьвер сорок п’ятого калібру на такій близькій відстані йому ще не доводилося.

– Розкрий рота.

А на смак пробувати вже тим більше.

– Рахую до п’яти і стріляю. Якщо захочеш щось сказати, кивни. Бажано раніше, ніж я скажу п’ять. Раз…

Ейстейн намагався впоратися зі страхом смерті. Говорив собі, що люди мислять раціонально, і цей чоловік нічого не виграє, якщо вб’є його.

– Два…

«Логіка на моєму боці», – думав Ейстейн. У дула був смак металу і крові, і від цього починало нудити.

– Три. І не хвилюйся про машину, Ейкелане. Я ретельно все приберу й вимию після себе.

Ейстейн відчув, як тіло починає тремтіти, це була мимовільна реакція, і він міг тільки відзначити її, але не припинити. Згадалася ракета, яку він якось бачив по телевізору. Та теж тремтіла за декілька секунд до того, як її відправили до холодного і порожнього космічного простору.

– Чотири.

Ейстейн кивнув. Енергійно й кілька разів.

Револьвер зник.

– Він у бардачку, – задихаючись сказав Ейстейн. – Він сказав, що не треба ні вимикати його, ні відповідати на дзвінки. А сам узяв мій.

– Та плював я на ваші телефони, – відповів голос за спиною. – Я хочу почути, де Холе.

– Я не знаю. Він нічого не сказав. Тобто сказав, що нам обом буде краще, якщо я нічого про це не знатиму.

– Збрехав. – Це прозвучало м’яко і спокійно, і Ейстейн не зрозумів, злиться його пасажир чи бавиться. – Краще буде тільки йому, Ейкелане, не тобі.

Холодний револьвер обпік щоку, немов розжарена праска.

– Почекайте! – випалив Ейстейн. – Харрі щось говорив. Згадав. Він сказав, що сховається вдома.

Ці слова вислизнули дуже