Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

class="p1">По аудиторії зашурхотів папір. Сашка бездумно розгорнула книжку, тоненьку, в м’якій обкладинці. Ні імені автора чи укладача, ні вихідних даних. На білому просторі з внутрішнього боку обкладинки мистецьки намальований великий збуджений фалос.

— У чому справа?

Сашка не збиралася хихотіти, мов дурненька. Губи самі розповзлися в усмішці. Малюнок був викликом — брутальною і розпачливою витівкою людини, що «запакувала» свій «зміст» у єдину доступну оболонку.

Портнов узяв книжку в неї з рук. Скептично гмикнув:

— Авжеж, авжеж… Звичайно… Залишитеся після заняття, Самохіна.

— А я тут до чого?!

Не відповідаючи, він відійшов до столу, запхав Сашчин підручник у шухляду, витяг таку саму книжку в жовтій обкладинці, але новішу.

— Візьміть, Самохіна… Отже, сторінка три. Перед вами схема, розгорнута в чотирьох вимірах, яка становитиме для вас певні труднощі. У цілому активатор — це одна велика інтерактивна система, що дає можливість виявити зв’язки між фрагментами інформації. До кінця семестру, якщо ви, звичайно, будете вчитися, а не клеїти дурня, ця книжка здасться вам живою істотою, вічним двигуном, генератором і поглиначем великих змістів… Тоді, можливо, ви не малюватимете на полях дебільні картинки. Увага! У горизонтальному ряду, рядок п’ятнадцять, глибина один, ви бачите умовні позначки. У діагональному стовпчику під номером «один» — поняття, для вашої зручності виражені словами. Розгорніть зошити. За п’ятнадцять хвилин ви повинні розпізнати закономірність і виписати якнайбільше словесних визначень для кожного значка… Час пішов.

* * *

Пролунав дзвоник.

Сашка сиділа, згорблена, над зошитом. У кутику на полях стояла дата — чотирнадцяте лютого. Нижче, акуратно вписуючись у клітинки, звивався візерунок із квіток і листя. І чомусь — босих людських стоп. Ні значка, ні слова.

— На завтра параграфи один і два з текстового модуля. Понятійний активатор, схема на сторінці три. Усі вільні, крім Самохіної.

Зачинилися двері за останнім студентом — Костею. Ідучи, він озирнувся.

— Бачу, ви гарно попрацювали, — лагідно мовив Портнов, дивлячись через Сашчине плече на її мистецтво.

Вона навіть голови не підвела. Портнов неквапом узяв стільця, поставив навпроти, сів спершись на спинку.

— Ви, напевне, розумієте, що Микола Валерійович не був зобов’язаний визволяти вас із тієї ями, куди ви через дурощі влетіли?

— Я знала, що ви так скажете.

— Яка проникливість! Не зовсім розумію, звідки у вас саме зараз узявся бунтівничий дух, коли, як на мене, ви повинні сидіти тихесенько… Про всяк випадок знайте: за кожну просачковану навчальну хвилину з вас запитають жорсткіше, ніж на першому курсі. Ці квіточки, — він тицьнув пальцем у напрямку до розгорнутого Сашчиного зошита, — уже занесені на ваш рахунок. Завтра чекаю вас на індивідуальних зі звітом про відпрацьовані вправи — з першої по восьму, якщо ви забули.

— Я не забула, — Сашка підвелася.

Портнов примружився.

— Ви забагато почали говорити.

— А ви мені рота не затикайте!

— З першої по десяту, — рівним голосом повідомив Портнов.

* * *

У вестибюлі, перед скляною будкою вахтерки, на неї чекав Костя. Закінчувалася перерва, сходами й холом снували першокурсники, юрбою стояла група «Б» перед входом до першої аудиторії. Третьокурсників не було, і, як завжди після зимової сесії, інститут здавався спорожнілим.

— Привіт, — сказав Костя.

— Привіт, — відгукнулася Сашка.

— Захар зрізався.

— Що?!

— Перед початком пари Портнов сказав…

— Він відчував, — пробурмотіла Сашка. — Він приходив до мене… попрощатися.

Костя смикнув кадиком.

— Чому це… Чому саме він, ти не знаєш?

Сашка стояла, опустивши руки. Треба було йти нагору, на третій поверх, переодягатися на фізкультуру, за п’ять хвилин дзвінок…

— Костю… Скажи Дімичу, що я не прийду.

— Портнов буде штрафувати за пропуски фізри, він так сказав.

— Мені начхати.

— Саш…

— Вибач, я піду.

* * *

— Алло.

— Привіт, — сказала Сашка й кашлянула, щоб очистити голос. — Привіт, мамо.

— Привіт, — відгукнулася мама після крихітної паузи. У слухавці було чути, як плаче дитина.

— Як ви там? — поквапливо запитала Сашка. — Як… малий?

— Нормально, — сказала мама сухо. — Неспокійний. Кажуть, це газики.

— Ну, — сказала Сашка й затнулася. — У мене теж усе гаразд.

— Вибач, — сказала мама. — Він плаче, не можу говорити.

І поклала слухавку.

* * *

Вона ввійшла в чотирнадцяту аудиторію о п’ятнадцятій двадцять, відповідно до розкладу. Стерх сидів за викладацьким столом, перед ним стосиками громадилися книжки, грубі зошити, розрізнені аркуші формату А 4. Він не підняв голови при Сашчиній появі й не відповів на її привітання.

Вона причинила за собою двері, але так і лишилися на порозі.

Над вікном китицями нависали бурульки. Сонце просвічувало їх наскрізь, на вістрях набрякали краплі, зблискуючи, зривалися донизу, зникали. Збігла хвилина. Потім друга. Сашка прихилилася спиною до одвірка. У неї слабли коліна.

Гостре підборіддя Стерха майже торкалося широкого вузла на сіро-блакитній краватці з металевим полиском. Схиливши голову, він робив позначки в журналі — начебто Сашки тут зовсім не було. Може, він хотів, щоб вона попросила пробачення. Або карав її цим довгим мовчанням. Або справді так зневажав, що навіть не хотів помічати.

Сашка дивилася на свої руки. Нігті довшали щосекунди. Шкіра на щоках стягалася, з нею теж щось діялося. Судини пульсували, й кожен поштовх серця озивався сухим клацанням у вухах.

— Вам пощастило, що ваш братик ще дуже малий. Якби він був старший хоча б на тиждень, повне відновлення виявилося б неможливим. Дитина залишилася б інвалідом без надії на корекцію.

Стерх говорив, як і раніше, вдивляючись у сторінку журналу.

— Візьміть наступний диск… Послідовно опрацюйте перший трек. Тільки перший.

Сашка зробила кілька кроків — до столу. Простягла руку, її нігті, потворні, чорні, загиналися гаками. Вона затисла конвертик із диском між долонь і так, зі стиснутими долонями, відступила назад.

— Ви вільні.

Сашка вийшла, не зронивши й слова.

* * *

Усе-таки вона дуже любила вчитися. Ця майже протиприродна пристрасть порятувала її вночі, коли десять вправ Портнова обступили її, мов убивці, й жодна не бажала здаватися без бою.

Спочатку вона вмовляла себе: ще крок — і відпочину. Ще одне уявне перетворення. Ще. Вектор, вектор, перетворення, ось і протяглися ниточки, ось і поєдналися два уявні потоки, ось і майже готова вправа номер один…

Колись вона намагалася зрозуміти, що саме в організмі працює, виконуючи ці завдання. Мозок? Так, звичайно. Уява? На повну котушку. Інтуїція? Напевне, так… Але це були частини великого механізму, причому не головні. Коли механізм розігрівався й починав працювати на повну силу, Сашці здавалося, що вся вона, Олександра Самохіна, — лише фрагмент його. Заднє колесо.

Був тихий лютневий вечір. Довга кручена бурулька звисала з бляшаного козирка й зазирала в кватирку кімнати номер двадцять один. Десь грав магнітофон