Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

схвилювала; він сам теж страшенно злякався, але як старенька пані силкувалася не показувати своєї турботи, то й він зробив над собою таке саме зусилля; вони обоє зробили це так природно, що, коли місіс Мейлі, нарешті, переконала Розу піти спати, настрій її значно покращав; здавалося, що їй стало навіть фізично краще, у кожному разі вона цілком серйозно запевняла, що завтра встане вранці зовсім здорова.

– Але ж я сподіваюся, що жодної небезпеки нема? – спитав Олівер, коли місіс Мейлі повернулася від Рози. – Вони сьогодні, здається, трохи нездужають, та…

Старенька пані зробила йому знак рукою замовчати, сіла в крісло в темному кутку кімнати й довго просиділа так не ворухнувшись.

– Я цього теж сподіваюся, Олівере. Останніми роками з нею я була дуже щаслива, може, навіть занадто щаслива, – тихо мовила вона нарешті, і голос її затремтів, – може, настав мій час зазнати тяжкого горя, ні, ні, тільки не цього.

– Якого? – спитав Олівер.

– Найтяжчого в світі, – відповіла місіс Мейлі. – Втрати моєї любої дівчинки, що була так довго моєю втіхою і порадою.

– О ні, цього не може бути! – палко скрикнув Олівер.

– Тихо, дитино моя! – мовила, ламаючи руки, старенька пані.

– Ні, ні, такої страшної небезпеки не може бути, – провадив Олівер, – адже ж дві години тому вони почували себе зовсім добре.

– Так, а тепер їй дуже погано, – одказала місіс Мейлі, – а завтра, я певна, їй буде ще гірше. О, моя кохана Розо, що я робитиму без тебе?!

Вона так віддалася своєму горю, що Олівер, поборюючи свою власну турботу, почав її втішати й палко благати заспокоїтись бодай заради їх коханої хворої.

– Подумайте, пані, – говорив Олівер, і неслухняні сльози наверталися йому на очі, дарма що він з усіх сил боровся з ними, – подумайте самі, які вони добрі й молоді і скільки радощів і втіхи дають вони всім ближнім. Я певен, я знаю, знаю напевне, що заради вас, – бо ви ж самі такі добрі, – і заради них самих, і заради всіх тих, кому вони дають стільки щастя, – вони не вмруть.

– Годі, – мовила місіс Мейлі, кладучи свою руку Оліверові на голову, – ти говориш, як дитина, мій бідний хлопчику, а проте, ти нагадав мені про мій обов’язок. Я на хвилину забула його, Олівере, але я сподіваюся, що це мені проститься, бо я стара і бачила стільки хворості й смерті на своєму віку, що занадто добре знаю, що таке біль останньої розлуки з любою людиною. Ох, скільки разів на своєму віку бачила я, що смерть забирає молодих, добрих, найкращих у тих, хто їх любить…

Сказавши це, місіс Мейлі немов одним надлюдським зусиллям волі нараз заспокоїлась, перестала нарікати, підвела голову й сиділа тепер спокійна й тверда, як завжди. Олівер дивився на неї і не йняв віри власним своїм очам. А ще більше здивувало його те, що це була не хвилева зміна настрою і що протягом усіх наступних довгих днів і безсонних ночей, сповнених турбот і тривоги, стара пані виконувала свої сумні обов’язки сестри-жалібниці спокійно, бадьоро і назверх начебто з легким серцем. Але Олівер був ще малий і не знав, на що здатні сильні духом люди, коли над ними окошиться лихо. А втім, звідки ж йому було це й відати? – адже ж ці люди самі себе так рідко знають.

Пройшла тривожна ніч. На ранок сумні віщування місіс Мейлі цілком справдилися: Роза лежала в страшній гарячці.

– Ми мусимо боротися, годі марних нарікань, – мовила місіс Мейлі, пильно дивлячись на Олівера, й притиснула пальця до уст. – Візьми цього листа, треба, щоб містер Лосберн одержав його якнайшвидше. Іди цієї ж миті до міста – це всього чотири милі від нас, як іти полем навпростець, а звідти відішлеш листа негайно до Чертсі вершником-гінцем. Тобі допоможе господар заїзду. Я на тебе цілком покладаюсь, Олівере, я знаю, що ти це виконаєш.

Олівер нічого не відповів, але видно було, що в нього було тільки одне бажання: летіти прожогом до міста.

– Ось ще один лист, – провадила місіс Мейлі, немов вагаючись, – тільки сама не знаю, чи посилати його зараз, чи зачекати трохи, коли я побачу, як стоїть справа з Розою. Мені не хочеться надсилати його передчасно, поки нема ще найстрашнішої загрози.

– Його треба відіслати також до Чертсі, пані? – спитав Олівер, горячи бажанням виконати швидше доручення, і простягнув свою тремтячу руку.

– Ні, – відповіла місіс Мейлі, механічно віддаючи йому листа. Олівер глянув на нього й побачив, що його призначено для Гаррі Мейлі, есквайра, до палацу якогось поважного лорда, але точної адреси він розібрати не встиг.

– То що ж, відсилати його чи ні? – спитав він, нетерпляче глянувши на господиню.

– Ні, мабуть, краще заждати, – відповіла вона й відібрала листа. – Я почекаю до завтра.

З цими словами вона дала Оліверові гаманця з грішми, і хлопчик, не гаючи більше й хвилини, кинувся бігти до міста що було сили.

Він біг полем, вузенькими межами, поспішав доріжками, попід огорожами, зникав серед пишних рун, виринав на галявах, де поралися женці й косарі; він летів як вітер і зупинявся тільки коли-не-коли, щоб трохи віддихатись; аж нарешті упрілий, засапаний, запорошений дістався до базарного майдану сусіднього містечка.

Тут Олівер зупинився, шукаючи поглядом поштового заїзду. Перед ним був білий банк, червона пивниця і жовта міська управа, а в протилежному кінці майдану – велика обмальована зеленою фарбою будівля з показною вивіскою «Король Джордж». Олівер кинувся до цього будинку. На воротях куняв кондуктор поштового диліжанса; довідавшись, у чому річ, він порадив хлопчикові вдатися до конюха, а той, вислухавши все від слова до слова, відіслав його до хазяїна заїзду – високого чоловіка з синьою краваткою, в сукняних штанях, білому капелюсі і ботфортах, що стояв біля дверей і колупав у зубах срібною шпичкою.

Цей джентльмен подався дуже помалу до контори й почав поволеньки виписувати рахунок за вершника, – писав він досить довго, а як написав і одержав гроші, то довелося ще сідлати коня й виряджати гінця; так збігло ще з добрих десять хвилин. Оліверові вся душа переверталася з горячкового нетерпіння – він з охотою скочив би сам на коня й погнав би його навзаводи до сусідньої поштової станції. Нарешті все було готове; з безліччю порад і прохань боже борони не баритись Олівер віддав до рук гінця дорогоцінного листа, гінець стиснув острогами коня, копита задзвеніли по нерівному бруковому камінні – ще хвилина, і він пронісся навскоч повз заставу й зник з