Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

він ходив на прогулянку з місіс Мейлі та Розою і прислухався до їхніх довгих розмов про різні прочитані книжки, а то сідав край їх ніг десь у затінку і слухав, як Роза читала вголос своїй тітці; він слухав і не міг наслухатись і сидів би так бозна-скільки. А коли сонце повертало на захід, він брався до своїх занять (він готував їх у своїй власній маленькій кімнатці, що виглядала вікнами в садок), а ввечері пані йшли знову гуляти й кликали його з собою; з якою насолодою слухав він їхні розмови, як радів, коли вони прохали його зірвати їм якусь квіточку, за якою треба було подряпатись на схил або шпиль пагорбка, або коли вони забували вдома якусь річ і посилали його по неї – як весело, як жваво виконував він усі ці дрібні доручення! А коли насувалася ніч, вони поверталися назад додому; Роза сідала за фортепіано й грала якихось хороших мелодій або співала ніжним тихим голосом старовинних улюблених пісень своєї тітки; вони сиділи всі троє в темряві – свічок не вносили тоді до кімнати, – а Олівер слухав і слухав край відчиненого вікна солодкі звуки й не тямив себе від щастя.

А неділя! Досі Олівер ще ніколи не проводив її так хороше. Ах який щасливий був цей святковий день, як і всі дні цієї радісної провесни його життя!

Олівер вставав о шостій годині ранку, вибігав у поле, зривав усі дикі квіти, що траплялися йому по дорозі, і, навантажений запашними букетами, повертався додому; тут починався найбільший клопіт; треба було з великим смаком порозставляти квіти у вази, прикрасити ними стіл до снідання. А потім треба було поклопотатися про пташок місіс Мейлі (Олівер познайомився досконально з цією справою під керівництвом одного досвідченого місцевого клерка) й заквітчати свіжими травами їхні клітки. А коли птаство було вже упоране й заосмотрене на цілий день, доводилося бігти на село з якимсь благодійним дорученням доброї господині; часом, щоправда досить рідко, траплялося пограти в крокет, а як не це, то завжди знаходилось якесь діло в садку (Олівер навчився цього від того самого клерка, за професією садівника, і полюбив садівництво від щирого серця), а потім приходила Роза й не могла натішитися з його роботи.

Так збігло три місяці; навіть найщасливішому із смертних вони здалися б порою безжурного щастя, а для Олівера вони промайнули мов справжній райський сон. З одного боку, була чиста, глибока великодушність і ласка, з другого – найширша, найтепліша вдячність – то чи ж дивно, що наприкінці цих трьох місяців Олівер став рідною людиною в господі місіс Мейлі, то чи ж дивно, що за любов його юного чулого серця йому платили такою самою любов’ю і вдячністю?

Розділ XXXIII

Безжурне щастя Олівера і його добрих друзів раптово захмарюється

Весна проминула, і наставало літо. Якщо й до того земля чарувала око своєю свіжістю, то тепер вона була вже в повному розквіті своєї краси і багатства. Високі дерева, що здавалися напровесні трохи голими й убогими, дихали тепер силою і здоров’ям; вони простягали до неба свої кремезні зелені руки й перетворювали голі відкриті простори на затишні тіняві альтанки, звідки було так любо дивитися в золоту далечінь полів, залитих пекучим сяйвом сонця. Земля широко розкинула свої пишні зелені шати й розливала навколо запашні пахощі. Це був час найвищого розквіту краси та сили природи, і все кругом раділо й цвіло.

А в маленькому котеджі життя точилося так само тихо й спокійно, і ніщо не порушувало душевної лагоди його мешканців. Олівер давно вже набрав тіла й зміцнів на силах, але це не змінило його теплих почуттів до його ближніх, хоча в більшості людей ці почуття значно міняються залежно від стану їхнього здоров’я. Він був тим самим добрим, чулим, ніжним створінням, як і раніш, коли біль і страждання знесилювали його і коли він у всьому, у кожній найменшій дрібниці, залежав від доброї ласки тих, хто його оточував.

Одного погожого вечора вони гуляли довше, ніж звичайно: цілий день стояла страшенна спека, а тепер місяць світив так ясно і знявся такий легкий свіжий вітерець, що не хотілося повертатись додому. Роза була в особливо піднесеному настрої, і за веселою балачкою вони не помітили, як зайшли значно далі, ніж ходили завжди. Місіс Мейлі трохи стомилася, і вони повернулись додому тихою ходою. Роза скинула з голови свого простенького капелюшка й підсіла, як звичайно, до фортепіано. Вона взяла замислено кілька акордів своїми ніжними пальцями, а потім перейшла на якийсь поважний, урочистий мотив, і їм здалось, що вона плаче.

– Розо, голубонько, що з тобою? – мовила стара пані.

Роза нічого не відповіла і заграла трохи жвавіше: здавалося, що голос місіс Мейлі збудив її від якоїсь тяжкої задуми.

– Розо, дитино моя! – скрикнула, підводячись, старенька й схилилася над нею. – Що це значить? Сльози? Що тебе смутить, моя пташко?

– Так, тітусю, так, – відповіла дівчина, – я сама не знаю, не вмію сказати, тільки почуваю…

– Але ж ти не хвора, голубко? – перебила її місіс Мейлі.

– Ні, ні, звичайно, я не хвора! – скрикнула Роза, але все її тіло здригалось, мов холод смертельний пойняв її всю. – Мені зараз покращає. – Зачини, будь ласка, вікно.

Олівер кинувся виконувати її прохання. Дівчина перемогла себе й спробувала заграти чогось веселішого, але пальці її безсило впали на клавіші. Тоді вона затулила лице руками й кинулася з риданням на канапу, не маючи більше сили стримати буйні сльози, що лилися тепер без утину по її блідих щоках.

– Дівчинко, моя люба, я ніколи ще не бачила тебе в такому стані, – мовила старенька пані, ніжно обіймаючи її.

– Я б не лякала вас, якби могла, тітусю, – відповіла Роза. – Я направду боролася з собою дуже ревно, але несила… Я, здається, справді трохи нездужаю.

Так, це була правда, коли внесли свічки, місіс Мейлі й Олівер побачили, що за якихось півгодини з того часу, як вони повернулися додому, личко дівчини стало мармурово-біле. Воно було прекрасне, але не те, як завжди: вираз його був якийсь сполоханий, похмурий, неприродний. За хвилю щоки її зашарілись як жар, а в ніжній блакиті її очей спалахнули якісь дикі вогники; ще мить – і рум’янець збіг з її щічок, мов хвилева тінь від хмарини, і вона знову зблідла як смерть.

Олівер, омліваючи, не спускав очей з місіс Мейлі і побачив, що ця різка зміна в Розиному обличчі її дуже