Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

їх і дай їм віру,

Бо сяйво, що знесло їх до святинь,

Їм не дає лишати правду щиру».

34 І видалось мені, що ближча тінь

Бажає говорить, і я озвався,

Мов той, хто сохне з надміру хотінь:

37 «О душе, що утіхами пройнявся

Солодкими, не знаними для тих,

Хто їх смаком ще й досі не впивався,

40 Подякую тобі в словах благих, —

Назви своє ім’я й талан ваш гожий».

І він із радістю в очах святих:

43 «Для праведних жадань наш, як і Божий,

Дух не замкне ніяк до ласки брам, —

Бо волить Бог, щоб з ним був почет схожий.

46 Була я дівчина й черниця там,

А зосередиш розум весь, що маєш,

Бо нині я приємніша очам,

49 То у мені Піккарду розпізнаєш.

У сфері найповільнішій мене

Між інших ти блаженних зустрічаєш.

52 Запалює нам почуття одне

Лиш Дух святий; як нагороду гідну

Це місце ми сприймаємо ясне.

55 Бо долю нашу, із землі завидну,

Нам дано за обітниці, як слід

Не здійснені, й за легкодухість стидну».

58 І я до неї: «Ваш прегарний вид

Божественністю так тут став сіяти,

Що від колишнього запав і слід.

61 І я тому не міг тебе назвати,

Та знане щось в твоїх словах лежить,

Що помогло мені тебе впізнати.

64 Але скажи, чи хочете кружить

Десь вище всі ви, тут щасливі бувши,

Щоб бачить більше і ще більш дружить?»

67 І, враз найближчі тіні озирнувши,

Із усмішкою мовила палка,

Мов з юного кохання спалахнувши:

70 «Мій брате, ласки сила тут така,

Що волі нашій не дає простору

Бажати далі від свого кутка.

73 Якби ми звідси поривались вгору,

Тоді в незгоді був би наш порив

Із волею, що бачить лиш покору,

76 І став би ладові насупротив.

У неба спосіб є непоборимий:

Це ласка – ти ж її природу зрів.

79 Нас радує блаженство між святими,

Які в усьому з волею Того

Цілком тут злиті волями своїми.

82 В усіх є свій щабель, з щабля свого

Всі раді в царстві, й царству для догоди,

Й царю: вволяєм волю ми його.

85 Його воління – мир наш, моря води,

Куди зусюди всяк несе ручай

Його всі твори й вироби природи».

88 І втямив я, що скрізь у небі Рай,

Хоч ласки блага Вишнього спадає

На кожного йому належний пай.

91 Якщо кому пожива набридає,

Він прагне скуштувати інших страв

І просить їх, а першу відкладає, —

94 Так я у слові й русі показав,

Що хочу знати, на якій тканині

У неї човник краю не дістав.

97 «Великого діяння й благостині, —

Вона сказала, – жінка монастир

Звела для нас, де в покривалах нині

100 Вночі і вдень ми відчуваєм мир

В подружжі з тим, хто наші всі обіти

Приймає, добрий, лагідний без мір.

103 Я теж, юниця, святістю сповитий

Клобук вдягла, обітницю стару

Про Божі повторивши заповіти…

106 Та люди, ближчі злу, аніж добру,

Мене з затишку піддали недолі,

І знає Бог, як я жила в миру.

109 От ясність ця, що виникла у колі

З моєї правої руки, бліда,

І в нашім розгорілася околі,

112 Про мене річ до себе приклада:

Хоч в неї теж черниче покривало

Розідрано без сорому й стида.

115 Її в миру до світла поривало,

А звички стріла перешкод стіна, —

Воно їй серце завжди сповивало.

118 Те сяєво – Констанца видатна,

Що, з другим швабським вихром шлюб узявши,

Родила вихра третього вона».

121 Так мовила Піккарда й, заспівавши

«Маріє-приснодіво», зникла вмиг,

Як зник тягар би, в темну воду впавши.

124 Мій зір її проводив, скільки міг,

А вже коли згубив, то похопився,

До любої мети бажань побіг

127 І був на Беатріче зупинився,

Але так блиснула краса її,

Що погляд мій одразу потемнився,

130 І перервав я розпити свої.

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

1 Людина вільна б доти обирала

Між двох однаково звабливих страв,

Аж поки б, зголоднівши, не сконала.

4 Отак би й зляканий баран стояв

Між двох вовків, незрушним залишавшись,

Отак би й хорт поміж двох ланей став.

7 Тож змовкнув я, із цього не стидавшись

(Непевне-бо чуття мені прийшло

Лиш з неминучості) і не пишавшись.

10 Замовкнув я, але моє чоло

Горіло запитанням, спломенілим

Яркіше, ніж би на язик лягло.

13 А Беатріче, схожа з Даниїлом,

Що Навуходоносорів злий гнів

Погамував єдиним словом смілим,

16 Сказала: «Бачу, зовсім полонив

Тебе і той предмет бажання й другий,

Турботи повернувши з давніх днів.

19 Ти думаєш: «Якщо завдасть наруги

Благим чуттям насильства шал яркий,

Хіба змаліють з того їх заслуги?»

22 Зростає й тим ще сумнів твій гіркий,

Що бачив ти у мудрому Платоні,

Мов повертають душі на зірки.

25 Тебе дві гадки держать у полоні,

І я на ту спочатку відповім,

Де мисль твоя у глибшій жовчі тоне.

28 Вбожествлений найбільше серафим,

З Мойсеєм Самуїл (щодо Марії

Вже не кажу), з Йоанном, тим чи тим, —

31 На цьому небі всі у спільній дії

Із духами, яких вже чув твій слух

І око бачило, прикривши вії.

34 Окраса кола першого – їх рух,

Але вони щасливі не порівну,

А в міру, скільки вчують вічний дух.

37 Не тим тобі тут стрілись, що поживну

Свою тут мають сферу, – лиш тому,

Щоб показать найменш високу й дивну.

40 Так