Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

духів, що ховаються за шторами, драконів під килимом, люстру із смертоносних крижаних бурульок, готових їх простромити.

— Лео має рацію, — сказав він. — Не слід нам розділятися — як у Детройті.

— О, дякую, що нагадав про циклопів, — голос Пайпер затремтів. — Мені не вистачало цього.

— Залишилося декілька годин до світанку, — сказав Джейсон. — Занадто холодно, щоб чекати назовні. Пропоную принести клітки всередину і влаштувати табір у цій кімнаті. Почекаємо до світанку, а потім вирішимо, що робити далі.

Ніхто не запропонував нічого кращого, тож вони вкотили всередину клітки з тренером Хеджем і ураганними духами і влаштувалися.

На щастя, Лео не знайшов на диванах жодних подушок, що вистрілювали отрутою чи бились електрострумом.

У Лео начебто не було настрою знову готувати тако. До того ж не було вогню, тому вони вирішили вдовольнитись холодним пайком.

Джейсон їв і роздивлявся металеві статуї уздовж стін. Вони нагадували грецьких богів чи героїв. Можливо, це був хороший знак. Або, можливо, їх використовували для навчальної стрільби. На журнальному столику стояв чайний сервіз і лежала купка глянсових брошур, але Джейсон не міг розібрати слова. Велике крісло навпроти столу нагадувало трон. Жоден з них не побажав у нього сідати.

Клітки для канарок анітрохи не робили це місце затишнішим. Вентуси не припиняли біситися у своїй в’язниці, крутились та шипіли. У Джейсона було тривожне відчуття, що вони за ним спостерігають. Він відчував їх ненависть до дітей Зевса — володаря небес, який наказав Еолу ув’язнити їхній рід. Ніщо на світі не втішило б їх більше, ніж можливість розірвати Джейсона на шматки.

Щодо тренера Хеджа, він досі був заморожений, з розкритим ротом і здійнятим кийком. Лео працював над кліткою, намагаючись відчинити її різними інструментами, та замок, здавалось, не хотів піддаватися. Джейсон вирішив не сидіти поряд, якщо Хедж раптом розтане і ввійде в режим козлоніндзі.

Попри збентеженість, щойно його шлунок став повним, Джейсон почав клювати носом. Дивани виявились занадто зручними — набагато ліпшими за спину дракона. До того ж два останні рази він стояв на варті, поки друзі спали. Він був виснаженим.

Пайпер уже скрутилась калачиком на іншому дивані. Можливо, дійсно вже заснула, а можливо, просто уникала розмови про свого тата. Що б не мала на увазі Медея в Чикаго, коли говорила, що Пайпер зможе повернути свого тата, якщо буде співпрацювати, — звучало це недобре. Думка про те, що Пайпер ризикнула життям власного батька, щоб їх урятувати, змушувала Джейсона почуватися ще більш винним.

І у них залишалось обмаль часу. Якщо він не помилявся, то був ранок двадцятого грудня. Це означало, що завтра — зимове сонцестояння.

— Поспи, — сказав Лео, що досі працював над зачиненою кліткою. — Твоя черга.

Джейсон глибоко вдихнув.

— Лео, перепрошую за ту дурню, що я сказав у Чикаго. Це був не я. Ти не набридливий і вмієш сприймати речі серйозно — особливо свою роботу. Хотів би я вміти хоч половину того, що можеш ти.

Лео опустив викрутку. Він глянув на стелю і похитав головою, наче мовляв: «І що мені робити з цим хлопцем?»

— Я взагалі-то дуже стараюсь, щоб бути набридливим, — сказав Лео. — Не ображуй мої здібності в цьому. І як мені на тебе ображатись, якщо ти весь час вибачаєшся? Я — скромний механік. Ти в нас — принц небес, син володаря всесвіту. Я просто зобов’язаний на тебе ображатись.

— Володаря всесвіту?

— Атож, ти весь такий — бам! Людина з блискавкою. І ще: «Дивіться, як я лечу. Я орел, що несеться...»

— Замовкни, Вальдес!

Лео видавив усмішку.

— Отож бо, бачиш. Я насправді набридливий.

— Перепрошую за вибачення.

— Дякую.

Він знову повернувся до роботи, але напруга між ними послабшала. Лео досі виглядав сумним і знесиленим — та вже не таким розсердженим.

— Лягай, поспи, Джейсоне, — наказав він. — Піде декілька годин на те, щоб звільнити цього козлочоловіка. А потім мені ще треба вигадати, як зробити клітку вітрів поменше, тому що я не збираюсь волочити це одоробло до Каліфорнії.

— Лео, але ж ти таки полагодив Фестуса, чуєш, — сказав Джейсон. — Знову дав йому ціль. Мені здається, що це завдання було найважливішою подією його життя.

Джейсон боявся, що ляпнув щось не те і знову розлютив Лео, однак той лише зітхнув.

— Сподіваюсь, — сказав він. — А зараз спи, старий. Хочу деякий час побути без вас — органічних форм життя.

Джейсон не дуже зрозумів, що це означало, але не став сперечатися. Він заплющив очі та довго і блаженно спав без снів.

Він прокинувся лише тоді, коли здійнявся крик.

— Ар-р-р!

Джейсон скочив на ноги. Важко було сказати, що було більш нестерпним — яскраве сонячне світло, що тепер заливало всю кімнату, чи волаючий сатир.

— Тренер прокинувся, — сказав Лео, хоч говорити це начебто і не було потреби. Глісон Хедж скакав навколо на своїх волохатих ногах, розмахував кийком і горланив: «Помри!» Він розчавив чайний сервіз, пройшовся кийком по диванах і кинувся на трон.

— Тренере! — крикнув Джейсон.

Хедж озирнувся, важко дихаючи. Очі були такими несамовитими, що Джейсон боявся, що той накинеться на нього. На сатирі досі були помаранчеве пола та тренерський свисток, але над кучерявим волоссям чітко здіймались роги, а м’ясисті ноги, безперечно, були козлячими. Чи доречно називати козла м’ясистим? Джейсон вирішив про це не думати.

— Ти новенький, — сказав Хедж, опускаючи кийок. — Джейсон.

Він глянув на Лео, потім на Пайпер, яка, вочевидь, також щойно прокинулась. Її волосся виглядало так, наче стало притулком для дружелюбного хом’яка.

— Вальдес, МакЛін, — сказав тренер. — Що відбувається? Ми були у Великому каньйоні. Напали anemoi thuellai і...

Його очі націлились на клітку з грозовими духами, і він знову перейшов у бойову готовність.

— Помріть!

— Охолоньте, тренере! — Лео загородив йому шлях, що було досить хоробро, хоч Хедж і був на шість дюймів нижчий. — Усе гаразд. Вони ув’язнені в клітці. Ми щойно дістали вас із такої самої.

— Клітки? Клітки? Що відбувається? Тільки те, що я сатир, ще