Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

Лео хлюпнув носом. Він відкрив панель на голові дракона, про всяк випадок, але контрольний диск був потрісканий і спалений. Його неможливо було полагодити.

— Тато щось говорив мені, — сказав Лео. — Будь-що можна використати знову.

— Твій тато говорив з тобою? — запитав Джейсон. — Коли це було?

Лео не відповів. Він працював над шарнірами на шиї дракона, поки не від’єднав голову. Вона важила не менше сотні фунтів, але Лео вдалось утримати її в руках. Він підняв очі на зоряне небо і промовив:

— Забери його назад до бункера, тато. Будь ласка, поки я не зможу використати його знову. Я ніколи ні про що тебе не просив.

Здійнявся вітер, і голова дракона виплила з рук Лео так, наче була невагомою. Вона полетіла в небо і зникла.

Пайпер вражено подивилася на нього.

— Він відповів тобі?

— У мене був сон, — спромігся вимовити Лео. — Потім розповім.

Він знав, що друзі заслуговують на краще пояснення, однак говорити було занадто важко. Він сам почувався, наче зламана машина — наче хтось видалив з нього одну маленьку деталь, і цілим йому вже ніколи не стати. Він зможе рухатись, зможе говорити, зможе жити далі і робити, що робив. Але він завжди буде виведеним з рівноваги і як слід не відкаліброваним.

І все ж, він не міг дозволити собі зламатися повністю. Інакше смерть Фестуса виявиться марною. Він повинен закінчити завдання — заради друзів, заради мами, заради дракона.

Він подивився довкола. У центрі саду сяяв величезний білий будинок. Маєток оточували високі цегляні стіни з прожекторами і камерами, і тільки зараз Лео зрозумів — чи, швидше, відчув, — як добре вони захищені.

— Де ми? — запитав він. — Тобто в якому місті?

— Омаха, Небраска, — сказала Пайпер. — Я побачила вказівний знак, коли ми влетіли. Але я не знаю, що це за маєток. Ми летіли просто за вами, але коли ви почали приземлятися... Лео, присягаюсь, що це виглядало, наче... не знаю...

— Лазери, — сказав Лео. Він підняв один з уламків дракона і кинув його на верхівку огорожі. Із цегляної стіни миттю з’явилась турель, і промінь чистого жару спопелив бронзовий лист.

Джейсон присвиснув.

— Якась захисна система. Як ми взагалі вціліли?

— Фестус, — гірко промовив Лео. — Він прийняв вогонь на себе. Лазери різали його на шматочки, поки він летів, і тому не помітили вас. Я завів його в смертельну пастку.

— Ти не міг знати, — сказала Пайпер. — Він знову врятував нам життя.

— Але що тепер? — промовив Джейсон. — Головні ворота зачинені, і, здається мені, я не зможу винести вас звідси небом так, щоб мене не збили.

Лео поглянув на доріжку до великого білого будинку.

— Оскільки ми не можемо вийти, доведеться нам увійти.

XXXI ДЖЕЙСОН

Джейсон би помер разів п’ять на шляху до парадних дверей.

Спочатку люк на доріжці з активацією на рух, потім лазери на сходах, потім розпилювач паралітичного газу на перилах ґанку, чутливі до тиску отруйні шипи на килимку під дверима і, авжеж, вибуховий дверний дзвінок. Лео все знешкодив. Він наче носом відчував ці пастки і діставав зі свого пояса точнісінько ті інструменти, які були потрібні для дезактивації.

— Ти неймовірний, старий, — промовив Джейсон. Лео нахмурився, обстежуючи замок парадних дверей.

— Еге ж, неймовірний, — сказав він. — Не здатен полагодити дракона, але неймовірний.

— Агов, ти не...

— Парадні двері незамкнені, — перервав Лео.

Пайпер недовірливо витріщилась на двері.

— Справді? Усі ці пастки, а двері незамкнені?

Лео повернув ручку. Двері вільно відчинилися. Він без вагання зайшов усередину.

Перш ніж Джейсон пішов за ним, Пайпер схопила його за руку.

— Йому знадобиться деякий час, щоб оговтатися після Фестуса. Не сприймай це близько до серця.

— Авжеж, — сказав Джейсон. — Так, авжеж.

І все ж він почувався жахливо. У крамниці Медеї він наговорив Лео досить грубих речей — речей, які друг ніколи не сказав би, годі й згадувати про те, що він ледве не проткнув Лео мечем. Коли б не Пайпер, вони обидва були б мертві. Та і Пайпер ця сутичка далась зовсім нелегко.

— Пайпер, — промовив він. — Знаю, що в Чикаго я був у заціпенінні, але щодо твого батька — якщо він у біді, я хочу допомогти. Мені байдуже, чи то пастка, чи ні.

Її завжди різнокольорові очі зараз здавались спустошеними, наче вона побачила щось таке, із чим не могла дати собі раду.

— Джейсоне, ти не розумієш, про що говориш. Будь ласка, не змушуй мене почуватися ще гірше. Ходімо. Нам слід триматись разом.

Вона зайшла всередину.

«Разом, — сам собі сказав Джейсон. — Еге ж, це у нас чудово виходить».

Перше враження Джейсона від будинку: темно.

За луною від своїх кроків він зробив висновок, що вестибюль був величезним, навіть більшим за пентхаус Борея, але єдине світло йшло ззовні від прожекторів на подвір’ї. Тьмяні промені визирали з-за щілин між товстими оксамитовими шторами. Вікна здіймалися приблизно на, десять футів угору. Між ними уздовж стін стояли металеві статуї в натуральну величину. Коли очі Джейсона пристосувалися, він розгледів дивани, розташовані літерою «U» посередині кімнати, журнальний столик між ними і величезне крісло в дальньому кінці. Угорі поблискувала велетенська люстра. Уздовж дальньої стіни розташовувався рядок зачинених дверей.

— Де вмикач світла? — його голос тривожно розійшовся кімнатою.

— Не бачу такого, — промовив Лео.

— Вогонь? — запропонувала Пайпер.

Лео витяг руку, але марно.

— Не працює.

— Твій вогонь не працює? Чому? — запитала Пайпер.

— Ну, якби я знав...

— Добре, добре, — сказала вона. — Що будемо робити... розвідувати?

Лео похитав головою.

— Після всіх тих пасток назовні? Погана думка.

У Джейсона спиною пробігли мурахи. Він ненавидів бути напівбогом. Озирнувшись навкруги, він зрозумів, що йому тут незатишно. Він уявив лихих грозових