П'єр Адо - Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

собі, настільки, що ми назавжди одужуємо від того, що Берґсон називав пошуками «у зошиті вчителя»[1107], тобто від спроб бачити у феноменах світу лише копію моделей, присутніх у думці, трансцендентній світу. Адже філософія не повинна приховувати таємницю екзистенції втручанням Бога, якогось необхідного Буття, яке пояснило би випадковість світу. Екзистенція світу не є проблемою, що її можна розв’язати у той чи інший спосіб, вона є непояснюваною таємницею. Будь-яке пояснення «видається філософу дуже прозаїчним, коли йдеться про виникнення феноменів на усіх рівнях світу та про постійне народження, що їх він намагається описати»[1108]. Якщо оцінювати ці висловлювання в контексті того, що говориться у «Похвалі філософії» далі, а там йдеться про перевизначення священного, я схиляюсь до того, щоб погодитися, що якщо будь-яке пояснення є «прозаїчним», усвідомлення непояснюваної таємниці виникнення світу є «священним».

Наприкінці «Логіко-філософського трактату» Вітґенштайн також говорить про екзистенцію, буття-тут світу:

Містика полягає не в тому, яким (wie) є світ, а в тому, що (dass) він є (6.44)[1109].

«Яким є світ»: йдеться про взаємодію внутрішніх світу фактів, тобто про об’єкт науки, про те, що може бути предметом осмисленого мовлення, що може бути «висловлене». «Те, що світ є» відповідає екзистенції світу, тобто тому, що для Вітґенштайна є невисловлюваним і на що можна лише вказати. Саме таким чином Вітґенштайн визначає «містичне»: «Звичайно, є й невимовне. Воно виявляється, це й є містичне» (6.522). У роботі, написаній майже сорок років тому, я виділив у Вітґенштайна чотири вжитки мови[1110]. Насамперед, існує репрезентативний чи осмислений вжиток: йдеться про речення, що мають логічну форму, тобто можливий сенс, адже вони складаються зі знаків, кожен з яких має значення. Існує, також тавтологічний, або ж аналітичний, або ж позбавлений сенсового змісту вжиток: йдеться про самі логічні речення. Існує також вжиток, що його можна назвати абсурдним, що породжує псевдоречення: більшість філософських речень порушують закони граматики та логічного синтаксису; такі речення містять знаки, що не мають значення; отже, вони не мають ні логічної форми, ні сенсу. Зрештою, існує вжиток, який можна було би назвати індикативним[1111]: для Вітґеншайна він є легітимним; речення нічого не представляє, проте воно показує нам те, що не може висловити.

Саме завдяки цьому індикативному вжитку мови можна говорити про досвід екзистенції світу. Йдеться саме про досвід та, навіть, про афективний досвід. Адже Вітґенштайн говорить про «містичне» відчуття у зв’язку з тим, що він називає «відчуттям світу». У своїй «Лекції про етику» (1929—1930) він натякає на досвід, що є «його» досвідом та полягає у зачаруванні екзистенцією світу[1112]. Отже зачарування, а зовсім не нудоту, відчуває Вітґенштайн у присутності екзистенції світу. Водночас, екзистенція світу є для нього цілком непоясненою та непояснюваною, адже не може бути висловлена у репрезентативному реченні.

Як ми бачили, Мерло-Понті говорив, що з приводу світу не можна сформулювати проблему, яка отримала б розв’язання і, таким чином, зникла. Вітґенштайн дивиться на речі подібним чином: неможливість відповісти скасовує можливість запитання: «Для відповіді, яку не можна висловити, не можна висловити й запитання» (6.5). Мерло-Понті зазначав, що наш зв’язок зі світом належить не порядку проблеми (тобто як це відбувається у випадку наукового дослідження), а порядку таємниці. Вітґенштайн використовує тут не слово «проблема», а слово «загадка»: «Загадки не існує» (6.5) Можна було б подумати: як наука поступово вирішує окремі проблеми, що стосуються фактів, із яких складається світ, так само стосовно світу в цілому може бути розв’язана проблема його екзистенції. Тоді б існувала Загадка в собі, що потребує розв’язання. Проте, оскільки у перспективі мовного вжитку неможливо висловити жодного розв’язання з приводу світу, з цього випливає, що «для відповіді, яку не можна висловити, не можна висловити й запитання» та, внаслідок цього, «загадки не існує». Як і для Мерло-Понті, для Вітґенштайна метафізичні гіпотези не передбачать жодного розв’язання:

Безсмертя людської душі в часі, тобто її вічне життя й після смерті, не тільки ніяк не гарантоване, а й, коли припустити, що воно є, зовсім не дає того, чого ми завжди хочемо досягти ним. Чи розв’яже якусь загадку той факт, що я житиму вічно? Чи те вічне життя не є таке саме загадкове, як і теперішнє? (6. 4312)

У своїй цілісності світ є непояснюваним (6.371 — 6.372): Вітґенштайн дорікає модерній науці тим, що вона створює враження, ніби все пояснене, тоді як ніщо не було пояснене. Адже ми не можемо вийти із світу, щоб розглядати його як об’єкт дослідження. Ми є у світі так само, як ми є у мові.

Для Мерло-Понті світ є нерозв’язною таємницею, він робить із цього такий висновок: «Справжня філософія переучує бачити світ». Вітґенштайн, своєю чергою, наприкінці «Трактату» радить своєму читачу відкинути усі твердження книги і тоді він побачить світ правильно (6.54). Можна було б сказати, дуже спрощуючи, звичайно, що в обох авторів «бачити світ» означає повернутися до сприйняття світу таким, яким він постає перед нами, від феноменологічного та естетичного сприйняття у Мерло-Понті до естетичного сприйняття та етичної настанови у Вітґенштайна, адже для останнього світ і життя (у етичному сенсі) збігаються. Можна було б виділити певну спорідненість між справжнім баченням світу у Вітгенштайна та незацікавленим баченням світу у Шопенгауера[1113]. Справді, Шопенгауер, говорячи про незацікавлене споглядання світу, звільненого від принципу розуму, згадував формулу Спінози — розуміти речі у перспективі вічності (sub specie aeternitatis)[1114], щоб проілюструвати ідею, що індивід, який споглядає у такий спосіб, долає свою індивідуальність та ототожнюється з вічним суб’єктом пізнання. Проте автор «Трактату», своєю чергою, зазначає: «погляд на світ sub specie aeterni є поглядом на нього як на якусь обмежену цілість. Відчуття світу як обмеженої цілості — містичне відчуття»[1115] (6. 45). Водночас, згідно з Вітґенштайном, потрібно розуміти вічність не як безконечну часову тривалість, а як безчасовість: «живе вічно той, хто живе в сучасності» (6. 4311). «Правильне бачення світу» могло би бути тоді незацікавленим сприйняттям, тобто естетичним та етичним баченням світу в теперішній момент, тобто так, ніби він сприймається у перший та останній раз, зрештою у чомусь на кшталт безчасовості. У такий спосіб ми повертаємося до досвіду зачарування світом, що його мав Вітґенштайн та про який ми вже говорили[1116].

Я спробував порівняти цих двох надзвичайно різних філософів, Мерло-Понті та Вітґенштайна лише для того, щоб дати змогу побачити одну із головних тенденцій філософії XX