farculitsa - Відроджені з Попелу, farculitsa

— Якого чорта? — гукнув він Артура, який задрімав. — Ти що, заснув на варті?! Ми мали виїхати ще вночі, щоб встигнути!

Він його крику прокинулись що Артур, що Ірмін. Роздратований Ґілберт ледь не стягнув хлопця з повозки й хотів вже надавати тому тумаків, коли зрозумів, що не бачить Ріни. Він обернувся — її коня не було.

— Де вона?

Артур мовчав.

— Де Джо?!

— Вона поїхала.

— Куди?

— Не знаю, сказала, що мусить виконати обіцянку.

Ґілберту здалось, що земля вислизнула з-під ніг. Неначе він був на величезному мʼячі — як ті заїжджі циркачі в Діарі, що якось могли стояти на деревʼяних шарах, от тільки він не вмів — і мʼяч ніс його вперед, до обриву, поки він безладно пританцьовував на слизькій поверхні.

— І ти відпустив її? Боже Грому… — Ґілберт озирнувся знову, без якоїсь мети, лише з надією, що це все невдалий жарт цих двох, і Ріна зараз вискочить з-за дерева. — Коли це було?

— Майже одразу, як ми лягли спати.

— Сраний ти виродок… Як можна бути таким тупим?! Вона поїхала вбивати Ріоталі! А знаєш, що буває, якщо їдеш вбити самотужки короля? Вона загине! Бо ти, тупоголовий, безхребетний йолоп, відпустив її!

Артур зблід і похитнувся.

— Ми маємо зупинити її.

Ґілберт фиркнув і глянув на звʼязаного Ірміна. Тоді покачав головою і застогнав від розпачу.

— Розпрягай коня, йолопе.