farculitsa - Відроджені з Попелу, farculitsa

— Дружиною? Ти знущаєшся? Ти вбила… Ти вбила Ялі.

— Він…

— Він міг бути покидьком, — перебив її Юндер, — і все ж він був моїм братом. І моїм королем.

Вони зупинились посеред вулиці, витріщаючись один на одного. Ріну окликнув Артур, і жінка відвела погляд від чорних очей Юндера.

— Нам не треба любити один одного. Достатньо, щоб дівчинка була здорова і щаслива. Обидві вони. — Артур вже був близько, і Ріна додала пошепки: — Допоможи мені захистити дітей.

Юндер задумливо глянув на жінку, але Артур вже підійшов і відтіснив його, закрив Ріну своїм тілом.

— Чого він тут? — спитав вороже, рука була на руківʼї ножа.

— Генерал Койл йде до палацу, скласти присягу принцу Бетелю.

— Палац там, генерале. — Артур кивнув туди, звідки прийшов.

Юндер окинув хлопця важким поглядом, але нічого не відповів. Обійшов його і попрямував до палацу. Ріна з Артуром ще трохи подивились на його спину, аж поки генерал не був достатньо далеко, щоб не почути їх.

— То ти що, лишишся з ним? — спитав Артур і підібгав губи.

— В Алітері неможливо розірвати шлюб.

— Ми могли б поїхати. Яка взагалі різниця, з ким ти одружена?

— Я не покину Пармелію. І Адель.

Артур мовчки жував губи всю дорогу, аж поки вони не дійшли до центральної площі. Тут вже зібралось трохи людей. Швидкома складали підвищення для страти. Ріна з Артуром зупинились трохи поодаль.

— Ти хочеш, щоб я лишився з тобою? — спитав він.

Жінка подумала трохи й ледь кивнула. Гаряча широка долоня Артура знайшла її руку і міцно стисла.

За пів години сонце вже було видно над горизонтом. Ріна загасила смолоскип. Спершу з палацу вийшов Бетель разом з Арнікою. Королева-мати лишилась стояти разом з жінками, далеко від натовпу, серед дворян. За ними з палацу вийшов Юндер, вже перевдягнутий у свіжу форму королівського війська. Вони з Ріною переглянулись, але лишились стояти по різні сторони натовпу.

Бетель на помості виголосив коротку промову. Ріна не могла розібрати ні слова: думки плутались, голова тріщала, а нудота підступала до горла. Вона похитнулась, і Артур підхопив її за плечі.

— Ми можемо піти, — запропонував хлопець.

— Ні, я маю це побачити.

Бранців виводили по одному. В руках у Бетеля був важкий меч, яким він рубав голови. Перші рази виходило не дуже: хлопцеві ще ніколи не доводилось страчувати когось, і йому потрібно було декілька ударів, щоб відділити голову від тіла. Останнім вивели лорда Ісао Корського. Змоклий принц посміхнувся йому, наче вони зустрілись на чаюванні, а не на залитому кровʼю помості.

— Лорде Ісао Корський, ви звинувачуєтесь у вбивстві короля Хіроторі. А також у спробі захопити трон. Я, принц Бетель Оджиранський, майбутній король Алітеру, засуджую вас до страти через відсікання голови. Вам є що сказати?

Ісао обвів поглядом натовп.

— Ви всі продались мегінам! — вигукнув він, але у відповідь була лише тиша. Крізь зуби додав: — Катла.

Двоє мегінів змусили його опуститись на коліна. Меч розсік старечу шию за один удар. Рогата голова впала на деревʼяні дошки, зробила кілька обертів і зупинилась. Її вже забрали, як і тіло, а Ріна продовжувала дивитись на калюжу крові.

— Все скінчилось, — прошепотів Артур.

Ріна глянула на нього здивовано. Сонце вставало над його головою, і сліпило очі. Вона відвернулась, глянула на мармурові стіни палацу і вперше за останні вісім років заплакала.

Кінець