farculitsa - Відроджені з Попелу, farculitsa

— Джо? — помітив її Оллі.

Ріна не хотіла робити це при ньому. До того ж тут було ще з десяток уліадців і пара сафонців.

— Артуре, Тедді й Вілл, потрібна ваша допомога, — вимогливим тоном виголосила Ріна. — Допоможете привести з табору Койла, на нього король чекає. Ходімо.

Вона йшла перша. Місто вже затихло, лише де-не-де, вдалині, ще можна було почути крики. Дороги були залиті кровʼю трупів, які зсували на узбіччя. Не вистачало людей, щоб зібрати всіх. Люди Корського так і не здались в полон, майже всі були знищені. Військо Бетеля скоротилось вчетверо. Серед мегінів було найбільше втрат, сафонці постраждали трохи менше, а повстанців лишилось менше сотні. Вулиці смерділи смертю й порохом.

Ріна звернула у вузьку вуличку, пройшла темний широкий проспект і зупинилась в одному з глухих кутів. Вона єдина знала Лондір, тож хлопці нічого не запідозрили.

— Ми знайшли листи, Вілле, — врешті сказала Ріна і витягла пістоль з-за пояса. — Артуре, Тедді, тримайте його.

Артур схопив Вілла за лікоть, але стискав несильно. Тедді здивовано переводив погляди з Ріни на Вілла.

— Що відбувається?

— Ти весь цей час був інформатором Ріоталі, чи не так, Вілле?

Хлопець здивовано глянув на жінку.

— Про що ти?

— Про листи Ріоталі до Альберта, які він віддав Адель. — Ріна всипала у ствол пістоля порох з порохівниці. — А вона віддала тобі, щоб ти відправив їх принцу Бетелю у Мегінкар. — Жінка поклала пиж усередину і заштовхала кулю шомполом. — То скажи, Вілле, як вони опинились у столі Ріоталі?

Вілл смикнувся в сторону, але Артур міцніше стиснув його лікоть. Він спробував дістати ніж з пояса, але зброю з рук вибив Тедді й ухопив хлопця за іншу руку. Ріна зітхнула і всипала трохи пороху в замок. Вона робила все повільно, не поспішаючи.

— Це ж ти підсипав конвалії у кашу, щоб отруїти нас?

Артур сильно натиснув Віллу на плечі, і тому довелось опуститись на коліна. Він спробував знову вирватись — марно.

— Я не робив цього! Це якась помилка! — нарешті подав голос хлопець. — Я не знаю, чому листи опинились у Лондірі. Можливо в Ріоталі була копія?

— Авжеж, в нього була копія з листом Адель до Бетеля з проханням про допомогу.

Ріна звела курок з кремнієм і наставила пістоль на лоб Віллу.

— Де твої рідні? Куди відвезти твоє тіло?

Вілл підняв голову і ледь усміхнувся. Тоді покачав головою і закрив очі.

Постріл був оглушливий. Ріна зробила крок назад і спішно сховала зброю, Артур з Тедді відпустили руки Вілла, і його тіло впало на землю. Хвилину всі троє мовчали.

— Не йдіть за мною, — пробурмотіла жінка.

— Джо! — окликнув її Артур, але вона вже обійшла їх і кинулась геть з міста.

Руки її тремтіли. “Нехай це буде остання смерть, нехай це буде остання смерть”, — подумки повторювала Ріна, наче це могло б уберегти її від крові.

Чим ближче до міських воріт, тим більше трупів було. Ріна йшла повільно, вдивлялась, куди ставить ногу, і все одно наступила на кілька тіл. Коли вона допленталась до табору, на горизонті вже починало світлішати небо. Ріна зайшла до намету з полоненими.

— Принц Бетель хоче бачити генерала, — пояснила мегіну, який був приставлений охороняти бранців.

Той кивнув і знову задрімав. Юндер прокинувся від яскравого світла ліхтаря, яким Ріна сліпила йому очі.

— Підеш зі мною до принца, — пояснила вона чоловікові.

— На страту? — уточнив Юндер.

Ріна не відповіла. Вона розрізала мотузки на його ногах і допомогла піднятись.

Поки йшли до стіни, мовчали.

— Пармелія ціла? — врешті спитав Юндер.

— Я ще не бачила її. Вона з Джиною. І Масахіко.

— Він живий? — здивувався генерал.

— Бетель не такий кровожерливий, як твій король. Він дозволив Масахіко відмовитись від трону і присягнути на вірність, як лорд Корський.

— А Ісао?

— Буде страчений на світанку.

Юндер глянув на небо, що світлішало на сході.

— Як і я?

Вони дійшли до розколу в стіні. Ріна дістала з-за пояса ніж і розрізала мотузки, якими були звʼязані руки Юндера. Чоловік обернувся до неї. Знову його шрам від здивування став схожий на горну гряду, і Ріна ледь усміхнулась, вклала ніж йому в руку.

— Йди. Ніхто не кинеться тебе шукати до ранку.

— Ти відпускаєш мене?

— Так.

— А що буде з тобою?

— Скажу, що ти втік.

— Ніхто не повірить.

Ріна усміхнулась. І справді, ніхто не повірить.

— Ти сказала правду про Адель? Що вона носить мою дитину? — Жінка кивнула. — Я хочу побачити її.

— Я не думаю, що це можливо.

— Я не боюсь смерті…

— Монтаро і Люсі мертві.

— Що? — Юндер відступив на крок. — Але як? Я бачив його перед тим, як поїхати зі столиці. Він…

— Корський наказав не давати йому воду. Він помер у вʼязниці.

Юндер випустив ніж, який йому дала Ріна, ухопив себе за голову й опустився навколішки.

— Як він міг? Я не знав! Я не думав…

— Краще тобі не бачитись з нею. Принаймні поки що.

— Дозволь хоча б побачити Пармелію.

— То ти не підеш?

— Ні.

— Тоді присягни Бетелю. Він готовий пробачити тобі й лишити генералом.

Юндер нахмурився.

— То якщо він не планував мене страчувати, навіщо ти казала тікати?

Ріна зітхнула. Підняла ніж з землі й зайшла до міста. Юндер підскочив і поспішив за нею.

— Ти хотіла позбутись мене і забрати Пармелію, — здогадався він. — Схоже, мені вже варто звикнути до твоєї підступності. Вона лишиться тут, зі мною. Ти можеш їхати в Мегінкар, чи куди твоя душа забажає, але Пармелія лишиться зі мною. Ти навіть не знаєш її!

— Я теж лишусь.

Це здивувало Юндера, але він не подав знаку. Кілька хвилин вони йшли мовчки, намагаючись не вступати в калюжі крові. Хоч чоловік і був звичний до битв, навіть йому нудота піднялась до горла.

— Схоже, що у мене немає іншого варіанту лишитись поруч з Пармелією, як бути й далі дружиною генерала Койла, — тихо сказала Ріна.