Оксана Кісь - Українські жінки у горнилі модернізації

вішаки, тумбочки, полиці чи навісні шафки, примітивний пристрій для обігріву (металева бочка чи буржуйка), рідше — рукомийник. Нестача житлового простору і перенаселеність бараків була постійною проблемою, яку керівництво безуспішно намагалося подолати протягом усіх років існування системи. Житловою нормою вважалося, 2 кв. м на особу, але навіть цю мізерну площу не було забезпечено. Як повідомляє довідка квартирно-експлуатаційного відділу ГУЛАГу, станом на 1 липня 1947 р. в середньому на одного в’язня таборів та колоній фактично припадало 1,8 кв. м житлової площі.

Нас поселяють в обдерті, брудні бараки, в яких стіни з фанери, кожний на 200 жінок. У бараці двоповерхові нари, посередині залізна піч «груба», освітлює маленька тьмяна лампочка, вікна заґратовані. В коридорі залізний умовальник з холодною водою, яка зимою постійно замерзає, бо температура деколи падає до —50 градусів. Не раз так бувало, що на ранок просинаєшся, а хустина і волосся примерзли до фанерної стіни барака.

Анастасія Закидальська, 1923 р. н.

Очевидно, що в таких умовах говорити про повноцінний відпочинок та відновлення сил не доводилося. Через холоднечу і недостатнє опалення ув’язнені не могли навіть просушити намоклий у негоду одяг.

В’язням постійно бракувало найнеобхідніших побутових речей (насамперед, посуду), тож жінкам доводилося виявляти неабияку винахідливість і майстерність. Часто горнята та миски були саморобними — виготовленими з консервних бляшанок, з них же виготовляли різаки, що ними користувалися замість ножів. Повсюдно за голки для шиття і вишивання правили риб’ячі кістки.

У «Правилах внутрішнього розпорядку для ув’язнених в таборах і колоніях ГУЛАГ» (1945) у переліку обов’язків ув’язнених, серед іншого, згадано вимогу «дотримуватись встановлених санітарних правил і особистої гігієни (стрижка волосся, миття у лазні, дезинфекція одягу тощо)». Умовами утримання в’язнів у таборах було передбачено мінімальні санітарно-гігієнічні норми, як-от: відвідування лазні двічі-тричі на місяць з одночасною термічною обробкою (прожарюванням) одягу. Однак на практиці, як свідчать спогади, адміністрація таборів не забезпечувала дотримання цих приписів та норм.

Два рази на місяць водили нас у лазню. Побудована з кругляка, необштукатурена, стіни, підлога, лавки та невеликі дерев’яні цебрички («шайки») — все було покрите липкою пліснявою, слизом. Воду гріли в котлі і видавали всього по 2–3 шайки. Та їх [шайок] було мало. Кому вдавалося її захватати, ставали в чергу по воду, потім, обережно ступаючи по ковзких пліснявих решітках, пробирались до тих же лавок, ставили на них «шайки» і, торкаючись у тісноті ліктями, сяк-так мились. Рідке, смердюче, брунатне мило давали лише по столовій ложці. Мила на прання білизни не давали, та і прати нам забороняли. Доки мились одні, другі нетерпляче чекали голі.

Галина Коханська, 1925 р. н.

Спогади жінок рясніють жаскими картинами умов життя у бараках, де тиснява, відсутність належного опалення та вентиляції, неможливість випрати одяг, практично повна відсутність мийних засобів робили дотримання санітарного стану та особистої гігієни примарним. Мило вважалося справжнім скарбом. Воші і блощиці були масовим явищем. Банальна за інших обставин проблема в умовах табору ставила під загрозу саме життя в’язня: комахи переносили важкі інфекції, що призводили до епідемій; укуси через розчухування перетворювалися на рани та виразки, інфікування яких — при підірваному імунітеті та фактичній відсутності відповідної медичної допомоги — могло призвести до смерті. Повсюдно в бараках були гризуни, які не лише нищили скупі запаси продуктів, а й розносили хвороби.

Це здавалося трагедією, мукою. Коли наставала ніч, я неспроможна була від них обігнатися. Гризли зі скаженою завзятістю. Все моє тіло вкрилося пухирями, а потім і ранами. Я дряпалася до крові. Сльози самі котилися.

Анна Карванська-Байляк, 1924 р. н.

Хворіли, заражувались; короста й воші, що перелазили від одної до іншої, настільки нас виснажували, що людей лихоманило.

Софія Дзюбан-Головата, 1927 р. н.

Вочевидь, приміщення бараків (наметів, землянок) не мали нічого спільного ані з традиційною сільською хатою, ані з міською квартирою, але, живучи у ньому місяцями чи й роками, жінки мимоволі починали сприймати цей свій прихисток як дім і ставилися до нього відповідно. Спираючись на традиційні, засвоєні змалку уявлення про те, яким має бути житловий простір і як жінка має підтримувати його в належному стані (упорядкування, прибирання, оздоблення інтер’єру, кімнатні рослини тощо), ув’язнені старанно намагалися створити відносний затишок всередині та навколо житла. Перетворення бараку на сурогат дому стало для багатьох з них одним зі способів підтримувати свою жіночність. Перебуваючи на межі життя і смерті, українки використовували свої знання, уміння і навички, винахідливість і кмітливість, щоб відтворити у бараках якусь подобу нормального життя.

Навіть у цих складних умовах жінки і дівчата з Західної України показали, які вони господині, бо зуміли налагодити побут.

Анна Марунчак р. н. невідомий

Перед нами в тих бараках були чоловіки-рецидивісти. Приміщення брудне, на нарах всюди сліди крові, про підлогу нема що говорити. На другий день дозволили нам упорядкувати. Принесли дві паяльні лампи — випалювали блощиці, окропом парили, вишкрябували нари, білили.

Олександра Слободян-Ковалюк, 1922 р. н.

Підтримання особистої гігієни видігравало важливу роль у збереженні почуття власної гідності: польки, західні українки та жінки балтійських націй у спогадах постійно протиставляли власну чистоплотність відсутності практик особистої гігієни серед росіянок.

Невільниці не мали можливості бодай частково відновити свої сили вночі, бо, попри офіційно затверджені для в’язнів норми нічного відпочинку (8 год), на практиці вони мали на сон 4–5 годин. Проблеми виникали і через надмірне скупчення людей на порівняно малій площі, де практично постійно панував шум. Сон невільниць часто переривали нічні обшуки, які зазвичай тривали по кілька годин.

Ми працювали на три зміни, по вісім годин (…) В таборі всі три зміни розміщалися в одному бараку, тому одні збиралися на роботу, інші приходили з роботи, і весь час не було спокою, так що віддихнути як слід було неможливо (…) Навіть уночі в бараку спокою не знайдеш — хто стогне, хто крізь сон говорить або плаче, чи зайдуть наглядачі.

Ганна Позняк, 1925 р. н.

Примусова праця в’язнів була одним