Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

Стьопа їв смажений рис своєю ложкою і ухилявся від спроб Мар’яни встромити йому до ротика шматочок курки на виделці. Дивно, Ваня думав, що дітям не можна неперевіреної їжі, він би тоді замовив більше, а тепер виходило, що інвестор та ініціатор тайського сніданку лишився голодним. Ну й нехай, гроші є, з’їсть шаварму біля метро — давно про це мріяв. І, якщо не витратити гонорар за хороший концерт на щось приємне, навіщо тоді взагалі все це? 

Він відкрив квас над мийницею, щоби піна не полилася на підлогу, — не дай бог підставитись, та ще й у такий безглуздий спосіб. 

— Пива взяв? — прокоментувала це дружина, кидаючи швидкий погляд у бік умивальника: чи не проливає там чоловік (поки що — чоловік) чогось на вимиті меблі? 

— Це — квас, ти ж знаєш, — розділив відповідь на дві частини Гуллівер, налив собі велику чашку, випив, долив іще. Взяв зі столу телефон (той трохи змінив диспозицію, отже, Мар’яна брала його до рук) й подивився на годинник — пів на першу. Ну, поки дійде до метро, поки поїсть, поки доїде до Контрактової… Ще хвилин п’ятнадцять до Воздвиженки… Треба вирушати. Так навіть краще — він не витримає подальших нападок, щит зламався, несіть новий. 

У крайньому разі, можна буде покататися в метро, спокійно пройти всі рівні без зайвих закидонів від дружини, яка налаштована випити всю його кров, як співав Вакарчук. 

— Все, я побіг на зйомки, буду ввечері, — Ваня поставив квас у холодильник, вхопив куртку й вилетів з квартири, поки дружина вагалася з влучним коментарем, який мав би закріпити її сьогоднішню перевагу. 

* 

До метро Ваня підходив під «Mastodon» у навушниках. Вирішив, що краще візьме шаварму на Контрактовій — там людне місце, великий вибір, і відтерміноване щастя більше смакуватиме. Тому просто подивився на місцевий кіоск і рішуче попрямував до підземного переходу — поки не передумав, поки не зірвався, нанюхавшись запаху підсмаженої курятини. 

У вагоні було порожньо. Ваня всівся укінці і поринув у гру. Як це завжди бувало, навала зомбі давала змогу абстрагуватися від зовнішнього тиску: ти просто не встигаєш згадати про свої проблеми, поки ворог не вгамовується. Та, на відміну від реального життя, тут ворогів можна було вбивати, з ними не треба було спілкуватися, давати їм інтерв’ю та намагатися достукатися до глузду — просто убив та й усе. 

Ваня перейшов на Льва Толстого2 і вирішив, що спочатку поїде синьою гілкою наліво — до кінцевої зупинки, а потім повернеться до Контрактової — сидячи в теплі та граючи у PVZ2, яка вже років так п’ять стала для нього чимось більшим за гру. Ближче до Виставкового центру з’явилися вільні місця й стало зовсім добре — як би ж тут можна було жити — сидячи в теплі й не виходячи нагору, де Вані пропонують купити нову родину за шість тисяч з копійками, з яких він винен, певно, тисяч сто. 

І безплатні рівні, й реклама незабаром закінчилися, і Гуллівер подумав: «А чи не послухати знову пісню про себе?». Але вирішив, що ризик надвеликий: в такому стані йому може щось не сподобатися, й тоді — прощавай, любове, прощавай, надіє. Краще дочекатися якихось приємних емоцій: наприклад, поставити трек Кохану — він зрозуміє. А пісня, яку ти слухаєш ніби чужими вухами, завжди відкривається по-новому. Набуває додаткової ваги. 

З поверненням до центру пасажирів значно побільшало, і, щоби не поступатися місцем, Ваня примружився та вдав, що спить. Він зазвичай так не робив, але сили вичерпались і, якщо вже поліз без черги в магазині, то готуйся й до подальших неприємних вчинків — така вже масть пішла. 

На Контрактовій шаварму продавали у трьох точках. Ваня ходив між ними і стримував голод, поки придивлявся до кухарів та курки — чи не вчорашнє тут нахромили на шампур? Нарешті обрав той кіоск, де принаймні з вигляду було найчистіше — і черга тут теж найдовша. 

На відміну від інших точок, тут не лунав середньоазійський реп, натомість по радіо після Земфіри заспівав Міхалок: «Потерял я сон и покой, не кружусь с друзьями в танце. Раньше был как бог молодой, а теперь похож на засранца». Гуллівер аж смикнувся — ну чому всі все про нього знають, чому все цілить прямо в нього? 

Він не чув раніше цієї пісні й тепер вслухався, очікуючи найгіршого. Й воно настало: «Нє курю, нє п’ю, нє шучу, стал занудой и моралистом. Постоянно всех жизни учу, а ведь был позитивным артистом». Раптом кисню в грудях поменшало, Ваню хитнуло вбік. 

— Е, — якась жінка відштовхнула його плечем. — Вже напився? 

І що ти їй скажеш? Що то був квас з козаком на етикетці? Що у тебе більше не лишилося нічого світлого, замість нього в душі густішало щось темне? 

Гуллівер перепросив та вирівнявся, встромив у вуха навушники й знайшов Джонатана Девіса. Скоротив життя рекламному ролику з низькою соціальною відповідальністю, в якій ішлося про швидкі та зручні позики одразу на карту (ну звідки вони все про нього знають?), та поринув у пісню. Й вона не підманула, не підвела — узяла на руки й понесла повільними, але сильними хвилями кудись. «В принципі, — подумав Ваня, — можна вже й не чіплятися за це життя, якщо воно саме за мене не тримається. Хай воно буде як буде». 

Усміхнений середньоазієць щось казав до Вані, тож пісню довелося поставити на паузу прямо посередині останнього приспіву. 

— Добридень, — повторив узбек, і шальки терезів хитнулися в позитивну сторону: не все так погано в житті, якщо в кіоску іноземець вітає його українською. 

Гуллівер замовив велику шаварму з усіма наявними додатками, гуляти — так гуляти. Подумав про каву, але внутрішній касир прокинувся та зауважив, що каву він сьогодні вже пив, тому досить розбазарювати гонорар. Ваня дочекався, поки приготують шаварму, й тоді від щирого серця побажав узбеку (чи звідки він там) гарного дня та вдячних клієнтів, розрахувався копійка в копійку та вирушив на середину між Нижнім й Верхнім валами, щоби спокійно пройтися бульваром, не натикаючись на квапливий та рішучий подільский люд. 

Порядно відкусивши від верхівки, де зібралось найбільше соусу, він усміхнувся, радіючи довгоочікуваному сніданку, та повернув Девіса на початок, як тут позаду його смикнули за полу куртки. Ні, вони не збиралися його далеко відпускати, за кожного порядного узбека слід розрахуватися. 

* 

Це була Тоня — розчервоніла, вона радісно махала рукою. Гуллівер вийняв навушники з вух та сховав їх у кишеню. 

— Привіт, — сказав він, намагаючись якнайшвидше проковтнути найсмачнішу частину шаварми, після якої завжди хочеться більше заробляти, частіше ласувати нездоровою їжею