Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

розрахувався з сумним вусатим чоловіком у синій брендованій жилетці поверх дублянки. Колись, мабуть, цей одяг вважали символом достатку, а тепер його господар хижим оком спостерігав за грошима, які рахував замовник. 

Вийшло чотириста десять — Ваня віддав усе копійка в копійку, не лишив ані гривні чайових, бо треба було привозити раніше. Вусань тільки цикнув і мовчки вийшов. 

— Хто там? — спитала Мар’яна, обережно висуваючи в коридор голову в рушнику, як у чалмі. 

— Шелдон, — знайшовся Гуллівер й почав виставляти на кухонний стіл білі коробочки з їжею. Локшина, якась курка, смажений рис, ще курка, тільки в клярі. Пахло приємно. 

Прибіг Стьопа й запхинькав, думаючи, що його зараз примушуватимуть щось їсти. 

— Прямо банкет, — сказала Мар’яна. Її голос уже був майже нормальний. Майже. Щоб заспокоїти жінку, треба щось купити — казало навіть не трушинське Євангеліє, а просто розумний досвід. 

Мар’яна обрала локшину, всадила малого на коліна й спитала: 

— Даси мамі цьома? 

Це було так схоже на те, що говорила теща, що Ваня ледь помітно здригнувся. Він сів навпроти, дістав палички й почав копирсатися в рисі. Й тут задзвонив телефон, який він автоматично поклав на стіл. На екрані висвітився напис: Тоня. 

Ні «Антоніна героїня шоу», ні «Тоня Волошенко зйомки». Просто Тоня. Отак зекономиш секунду часу, не подумаєш про можливі наслідки, а потім заплатиш за це годинами. Довгими годинами напруженості між ним і дружиною, яке доведеться важко й наполегливо долати. Наприклад, купляти щось ще. Якщо лишаться гроші. 

Нічого не лишалося, як взяти слухавку. Якби він сказав «потім перенаберу» й вимкнув звук, це точно було би підозріло. Ще більш підозріло. 

— Алло. 

— Ой, я прям не втрималася, така пісня! Хіт! Я нашим дєвкам, сосєдкам-кофейніцам, поставіла, так оні прямо говорят — скінь. А не можна ж? 

Мар’яна тисла важким поглядом на чоловіка. Ваня підхопив грудку рису й підніс до рота, удаючи, що йому, зрештою, все одно, що кажуть з того боку. А сам думав: «Чує? Розбирає слова?». Рис не втримався на паличках і впав назад, у коробочку. Ваня перервав Тонинину скоромовку: 

— Що там той забудовник, який погрожував Роману? 

— Тю. Та я ж говорила, шо можно сєгодня. 

— Сьогодні? А де в них офіс? 

— Та вродє на Воздвіженкє. 

Ваня удав ділового, але дбайливого чоловіка: 

— Тобі ж сьогодні в інститут не треба? — спитав у дружини, відхиливши телефон. Та у відповідь похитала головою й стиснула губи. 

— Я тоді під’їду на третю, після обіду. Тільки дізнаюся в адміна, як бути з камерою. Наберу. 

Тоня щось намагалася сказати у відповідь, але Гуллівер уже перервав розмову, поклав телефон і знову взявся за рис, який все розпадався на зернини і не тримався між паличок. Зараза така. 

— От бачиш, Степанчику, — почала Мар’яна. — Татко твій своїм дівчаткам нові пісні вже розсилає, а нам з тобою не показує. Не достойні ми. Нам тікі стірать довіряє. 

«Я своє сам перу», — хотів відбити цей закид Гуллівер, але змовчав. Це транзитне спілкування завжди вбивало. І знову в найгірших тещиних традиціях («Шо ж ти, Степанчик, всьо скульомал, як татко з дідом?»). Ніби дорослі, а ніби й ні. Знову ніби. 

Сік. Ваня забув додати до замовлення сік. А ще б краще темного квасу. Мама робила його сама, й Ваня дуже любив запивати їжу духмяним квасом, від якого тисне в скронях. Він підвівся: 

— Я в магазин, — сказав і пішов до дверей. 

Телефон залишив на столі. Хай думає, що йому нема чого приховувати. 

— Правильно, іди, купи собі нову сім’ю, — вистрелила Мар’яна йому в спину, і той постріл словом гучно пролунав на весь довгий коридор восьмого поверху. 

* 

Розлючений Гуллівер вилетів з парадного й потрапив одразу під перехресний вогонь — Петюнчик накачував колеса велосипеда сусідського хлопчика, а поруч стояв Джавдєт і ще якийсь пом’ятий життям чолов’яга зі знайомим обличчям — багато їх треться навколо гостинки, перш ніж зібратися на дитячому майданчику. 

— О-па-ча, — зрадів Пєтюнчик. — А ми тока тєбя вспоміналі — хотєлі іци сказать, шо тоцілу твою евакуатол заблал. За стоянку? 

— Я знаю. На ремонт, — відрізав Ваня й, не збавляючи швидкості, понісся повз товариство в бік смітників. Залетів до магазину, ледь не збивши з ніг двірника, який неквапливо виходив на вулицю у класичній позі працівника, що збирається випити в робочий час, — лівий лікоть притиснуто до себе, отже, під фірмовою бордовою курткою в нього пляшка. 

Квас був у дволітрових баклажках, та якоїсь невідомої Вані марки, з козаком на етикетці. Поки чувиха перед касою думала, яке вино краще їй узяти, Ваня вкрутився перед нею, заплатив за квас і вилетів на вулицю. Він не любив людей, що так вчиняли, й від того, що проліз без черги, на душі стало ще важче. Що з ним відбувається? Ще вночі він був такий щасливий, а тут… до обіду оскаженів. Нову сім’ю піди купи… Чому з людьми так важко? Чому вони постійно вимагають чогось і тиснуть, роблячи тебе гіршим? Ще гіршим, ніж ти є. 

Черговий приклад викривлених стосунків спіткав під під’їздом. Коли дєд Джавдєт угледів Ваню, задоволено протягнув: 

— Правільно, тьомного взяв! А шо, артисти — не люди? Шо ето свєтлим мучіться, сразу тьомного дал — і нормально! 

— Це квас, — зауважив Ваня з відчуттям огиди до діда, до себе та до скупчення людей біля єдиного входу до будинку. 

— Квас пріхода нє даст, — Джавдєт з коментарем не забарився. 

Петюнчик, як завжди, вписався в розмову за кілька секунд, поки його квола думка складалася в речення: 

— Цєво глустний, Вань? Целез масину? 

— Ні, — знову відрізав Гуллівер, прискорюючи кроки — швидше, швидше, швидше! 

— Та чєго горєвать? — доєднався до діалогу незнайомий алкаш. — Жив, на свободє. Радуйся і нє пізді, — він заржав від власного жарту, намагаючись заразити позитивним настроєм людей, що зібрались біля велосипеда. 

— А я й не… — Ваня задумався про правильне закінчення відповіді та встиг на цій паузі дістатися дверей. Добре, що домофон не працював, бо довелося б іще встромляти ключ-кнопку й слухати якісь коментарі від людей, яким нічого робити. Ліфт гудів десь нагорі, тому Гуллівер побіг сходами — не вистачало ще когось зустріти й вітатися. Він стрибав через чотири сходинки, обіцяючи собі неодмінно проаналізувати власне життя й винайти спосіб полюбити людство знову. Бо він так довго не протягне, зірветься