Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

— Ойпт… —  нервово смикнувся Сергій та вилаявся крізь зуби

— Не …, а набери дівчину. Заспокой. А потім мене набери! —  рикнув дід й вимкнувся.

Дивно, проте голос Діда, наче висмикнув Сергія з-під води. Раптом разом навалилися всі звуки, немов хто додав гучності. Сергій усвідомив, що піт заливає очі, що від того поту він вже мокрий хоч викрути та й взагалі ледве тримається на ногах. Сергій втомлено потер скроню, розгубленим поглядом окинув людський мурашник, котрий старанно розбирав завали, потім пошукав і з полегшенням знайшов очима Ефіру, яка сиділа трохи далі під деревом. Хтось поряд простягнув Сергію води. Він подякував, випив, віддав пляшку та похитуючись відійшов. Із запізненням перелякався за Стеллу, потім усвідомив, що якщо вона «обриває телефон», отже з нею все гаразд.  Потім згадав, що  вона зранку планувала піти на плетіння маскувальних сіток в підвалі, тож під час тривоги повинна була перебувати у відносній безпеці.

Сергій відійшов, стомлено сів під деревом з поламаними гілками, набрав Стеллу.

На щастя коханій вистачило короткого пояснення «Зі мною все норм, допомагаю розбирати завали біля лікарні». А от від Діда, якого він чесно набрав потім, прилетів такий прочухан, що Сергій змушений був стишити звук і віднести телефон від вуха. Стільки лайки у виконанні Діда він ще не чув. Навіть Ефіра притисла вушка, перелякано споглядаючи на телефон.

— Та, все, баста, закінчуй виступ. Зрозумів, каюсь, наступного разу звітуватиму плюсиком, —   не втримався від сарказму Сергій, коли Дід на мить замовк, мабуть, набираючи повітря в легені. —  Вас бачу теж не зачепило.

—  Та я як тарган, навіть під час ядерного удару, примудрюся вчасно за огірочками до підвалу спуститися, — якось раптом занадто гірко відповів Дід. Закінчиш допомагати – приїжджай.  Олексійович загинув. Думав вже і тебе десь в завалах тут треба шукати…

—  Як…?  —  Сергію наче пелена на очі впала. Він вже не бачив ані завалів перед собою, ані натовпу. Перед очима постав яскравий спогад, як Іван Олексійович буквально вчора ввечері ледь чи не пританцьовував перед утрепаком, видаючи одну за одною версії походження червоних камінців, які були «серцем» пристрою та розказуючи про свої плани щодо дослідження цих камінчиків.

— В обнімку з нашим шаманським детонатором. Думаю, намагався його врятувати… —  надтріснуто лунав голос з телефону. —  Приїжджай…

Сергій майже не пам’ятав, як дістався рознесеної майстерні, як стояв над місцем де знайшли обгоріле тіло старого фізика. Він майже не чув що говорив Дід. Оговтався лише коли Ефіра підійшла до нього і ткнулася носом в руку. А коли він спробував її механічно погладити, вчепилася лапою в руку й раптом опустила на долоню закіптявілий червоний камінець, який принесла в зубах.

—  Соранойсі… — Сергій стиснув в руці камінець, відчуваючи, як печуть сухі очі. І тут його руку пронизав біль, наче долоню проштрикнули розпеченою спицею.

Ірада

Ірада сонним поглядом споглядала, як на поверхні зануреної в темряву планети проявляються поодинокі вогники, поступово складаючись у візерунок, що нагадував якесь сузір’я. Красиве, проте від нього чомусь віяло небезпекою. І що довше дівчина дивилася на нього, то більше її охоплювало збентеження. Ірада не могла зрозуміти цього відчуття, адже те, що вона споглядала, було красивим, нагадувало чудову святкову ілюмінацію. Проте дивне відчуття небезпеки, не зникало, змушуючи дівчину в якомусь очікуванні роздивлятися ті вогники до болю в очах. І, немов у відповідь на її погляд, один з вогників раптом блимнув та засвітився яскравіше. Від нього помчали блакитні спалахи, чи то прокладаючи, чи то проявляючи поєднання всіх вогників, перетворюючи візерунок на якесь витончене плетиво сяючих ниточок. Від доторку до тих спалахів, деякі з вогників ставали яскравішими, й навколо них починали поширюватися кола м’якого сяйва та, ніби, роздаватися в сторони простір.

—Що це? — сонно спитала Ірада прикипівши поглядом до того видовища.

— Активація Сулаке. Воно отримало завдання і тепер його виконує. Зараз вживає точкових заходів, але здатне й на масштабніші, власне, воно може повністю перезавантажити біосистему, — прозвучав поряд голос. Іраді цей голос здався віддалено знайомим, проте вона не повернулася, бо просто не могла відірвати погляду від химерного візерунка, який постійно змінювався, немов жив якимось своїм життям.

— Кому може знадобитися таке перезавантаження? Хто його переживе?

— Тим, хто керує та знаходиться поза зоною його досяжності. А пережити… Як показав досвід,  під час глобальних змін, завжди є ті, хто виживають всупереч всім прогнозам, і є ті, хто гине, попри те, що планував вижити. Самовпевненість згубила не одну цивілізацію… А ця планета повна сюрпризів. Вона здатна адаптувати під себе все, здатна сама, як створити життя, так і знищити, а ще змінити, чи сформувати зовсім нову версію прийдешньої, чужої форми життя. Ми це відчули на собі. Це наші предки встановили Сулаке, бо мали власні плани на цю планету, вважали себе розумнішими, сильнішими за якийсь перспективний камінець, що блукає космосом. Вони помилилися. Вони вважали себе підкорювачами, проте програли, тільки но ступивши на ці землі. Просто далеко не одразу це усвідомили. Ця планета зачарувала нас, приручила та… суттєво змінила. Одним з неприємних проявом тих змін, була втрата можливості керувати Сулаке. Коли прийшли люди і принесли те, що могло співпрацювати з Сулаке, ми вже майже розчинилися в цій планеті. Тому у нас пішло занадто багато часу на те, щоб скерувати ваш розвиток у потрібному напрямку. Ви маєте гарні перспективи, проте не усвідомлюєте їх. А ще ви занадто самовпевнені й неймовірно міцно прив’язані до техностереотипів та своєї історії розвитку. Вам не вистачає ширшого погляду.