Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

Невеликий літальний апарат мчав над морем. Попереду з безмежно синього простору поступово проявлявся острів, гориста вершина якого була прихована хмарою диму. Ця пухнаста шапка з одного боку грала всіма відтінками вибіленого срібла під променями білого сонця, а з іншого виблискувала аметистовими відтінками, від світла другого, рожевого сонця. Острів наближався. Скоро вже можна було роздивитися, що по темних схилах найвищої його гори зміяться смуги багряної лави, які поступово змінюють колір на сіро-чорний і губляться у зелені лісу, що вкриває значну частину острова.

— Аюсент сьогодні просто неймовірний. А подивись на нові візерунки планетної крові! Думаю, таку красу можна використати для моєї наступної роботи! — захоплено мовила чорноволоса смуглява дівчина, вглядаючись через скло літального апарату у пейзаж, що наближався. Дівчина сиділа поряд з чорнявим молодим чоловіком, який керував польотом. З під довгих дівочих вій поблискували азартом великі темні очі, у яких, завдяки насиченому червоному кольору її одягу (просторі шаровари з тонкої тканини, сорочка, декоративний шарф) та грі світла, здавалося, грає полум’я.   

— Ви схожі з цим вулканом. Такі ж незбагненні, яскраві і непередбачувані у прагненні творити красу, — посміхнувся її супутник, який кермував літальним апаратом. Чоловік був одягнутий у світло-сірі, прикрашені ледь помітною білою вишивкою штани та сорочку.

— І небезпечні, якщо розізлити, — весело примружилася дівчина, вглядаючись у схили гори, на якій час від часу щось поблискувало, наче там були розсипані маленькі дзеркала. — Схоже, нам пощастило. Сьогодні вогняні ящірки напрочуд активні, їх здалеку вже помітно!

— Гарна погода та майже нульова активність Аюсента, то для них прекрасний час, — кивнув співрозмовник дівчини, скеровуючи літальний апарат до вкритого чорним піском узбережжя на якому місцями були помітні великі сірі брили.

Широка смуга темного пляжу проводила контрастну межу між бірюзовими водами моря та буйною зеленню лісу. Коли літальний апарат почав спускатися, стало помітно, що сірі брили на піску, то не камені, а тварини, схожі на гігантських тюленів. Видовжене тіло, лапи з перетинками, довгі вуса маленькі голови, банькуваті чорні очі. Деякі з цих істот провели поглядом літальний апарат, але не проявили жодної зацікавленості ані ним, ані людьми, що за деякий час вийшли з нього.

Зіскочивши з підніжки на теплий пісок дівчина роззирнулася й невимушено попрямувала до найбільшої з сірих тварин. Істота при її наближенні зацікавлено підняла голову. Дівчина підійшла, присіла, торкнулася пласкої голови тварини, легенько пробіглася пальчиками по жорстких вусах. Звір потягнувся до гості м’ясистим носом, чхнув та задоволено примружився, мліючи від несподіваної ласки.

— Який у нас тут гарний, серйозний хлопчик. Відпочиваєш перед черговим запливом? А який у тебе прекрасний гарем, — промовляла дівчина, з посмішкою погладжуючи сіру велику морду та окидаючи оком зо два десятки менших тварин, які теж почали зацікавлено підіймати голови.

— Ірадо, ми ж наче летіли до вогняних ящірок, а ти вже з еналікартосами заграєш? — хмикнув чоловік, дістаючи з літального апарату дві невеликі пласкі панелі та розгортаючи їх у метрові серповидні конструкції.

— Невже ревнуєш, Бохлейне? — розсміялася дівчина, хитро озираючись.

— Звичайно! Як витримати конкуренцію з таким об’ємом харизми прикрашеної міцними лапами та довжелезними вусами? Тим паче коли я зайнятий налаштуванням наших скайтів, а цей ластоногий може без жодних перешкод демонструвати всю свою чарівність, — посміхнувся чоловік, закидаючи на спину невеликий рюкзак та натискаючи на розгорнутих дошках кільки кнопок. Дошки ледь чутно зашурхотіли, зблиснули, злетіли та зависли над землею сантиметрах у десяти.

 Ірада ще кілька разів провела рукою по явно задоволеній морді тварини й встала, повернулася до чоловіка та граційно застрибнула на тонку поверхню розкладеного скайта. Азартно підморгнувши Бохлейну вона звичним жестом активувала п’ятою свій пристрій та стрімко зірвалася з місця.

— Агов, я не оголошував перегони! — зі сміхом обурився чоловік, активуючи свій скайт та намагаючись її наздогнати.  Проте дівчина явно мала іншу думку.

Пара понеслася пляжем, потім зеленими джунглями, вправно оминаючи гілля, потім вилетіли до застиглих доріжок лави та набираючи швидкість понеслися вперед. Переплетіння чорно-сірих потоків слугувало чудовою гоночною трасою для скайтів. Ірада летіла попереду, гаряче повітря утворювало вихори у неї за спиною, примхливо гралося довгим чорним волоссям та яскравою тканиною вбрання, перетворюючи дівчину на видиво червоної комети. Бохлейн її майже наздоганяв, але ключовим тут було слово «майже». Кожного разу коли він мав от-от торкнутися рукою кінчика її шарфа, Ірада зі сміхом прискорювалася.

Після стрімких перегонів, у яких впевнено виграла дівчина, пара уповільнилася, активувала повітряні фільтри та захист від температури (тіла людей вкрив тонкий шар ледь помітної прозорої субстанції) і попрямувала ближче до кратера, з якого саме вітром віднесло хмару диму. Зупинилися вони над темним, химерно розкресленим червоними смугами лави, схилом гори, де розніжено грілися на сонці десятки чорно-червоних ящірок, розміром з відгодованого кота. Коли ці рептилії рухалися луска на їх спинах та хвостах віддзеркалювала сонце й сліпуче зблискувала, від чого здалеку схил вулкана здавався вкритим розсипами діамантів.

Скайт Іради завис над одним з пласких нашарувань застиглої лави, на якому вмостилося трійко рептилій та повільно опустився майже до самої поверхні.