Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

— Привіт, красуні, — промовила лагідно дівчина, дістаючи з невеликої наплічної сумки дрібні сухі гранули.

Ящірки підняли голови, кілька разів насторожено висунули чорні роздвоєні язики, але відчувши з чим завітала гостя, нетерпляче закрутилися на місці. Найсміливіша з рептилій навіть заскочила на скайт дівчини, що змусило Іраду на мить вигнутися, аби втримати рівновагу. Тим часом ящірка, кумедно ковзаючи кігтями, пробіглася гладкою поверхнею скайта й завмерши під ногами дівчини почала її лоскотати швидкими доторками язика. Ірада розсміялася, присіла, простягнула ящірці гранули. Рептилія вмить забула про людські ноги й стрімко розвернувшись злизала все з долоні дівчини. Ковтнула, зацікавлено схилила голову, кліпнула й голосно ляснула хвостом, від чого з останнього злетіло, зблиснувши у променях сонця, кілька лусочок.

— Вони тебе явно люблять, — прокоментував це Бохлейн, тримаючись на відстані.

— Не мене, а розроблене для них частування, — посміхнулася Ірада, яка раз за разом діставала привезені гранули та пригощала ящірок. Ті почали звідусіль збиратися до дівчини, радісно ляскаючи хвостами та видаючи ледь чутне посвистування.

— Мене вони навіть з ним так радісно не вітають, — похитав головою чоловік, задумливо роздивляючись ящіркові збори.

— Бо ти менше уваги приділяєш своєму дизайну. Я в їх кольорах — тобто майже одна з них, — посміхнулася Ірада, поправляючи свій тонесенький червоний шарф на плечах. — Але доки вони зайняті мною, користуйся моментом і збирай те, за чим ми прилетіли. Ти ж обіцяв не лише доставку до Аюсента.

— Так, так, я пам’ятаю, — хмикнув Бохлейн і діставши з рукава невеличку гладку паличку, трансформував її у тонку жердину, край якої підніс до тільки-но скинутої однією з ящірок луски. Велика, блискуча темно-червона луска причепилася до жердини, мов приклеєна.

— Обирай найбільші й глянцеві, ті що скинуті нещодавно, вони мають найкращі характеристики для мого задуму. Я хочу, щоб моя нова робота справляла незабутнє враження!

— З твоїми роботами не буває інакше, — посміхнувся чоловік та акуратно поклавши луску у невелику капсулу на поясі, неспішно полетів навколо натовпу ящірок, збираючи луску, яка поодиноко зблискувала на застиглій лаві. — Ти створюєш неймовірні речі, які явно випереджають свій час. Не даремно ж кілька твоїх скульптур обрали для прикрашання одного з найбільших свята Ар’яварти.

— Досі не можу повірити, що їх там встановлять, як і в те, що мене запросили. Це така неймовірна честь і можливість… — замріяно похитала головою дівчина, дістаючи чергову порцію гранул. Але тут одна з рептилій, яка вже потягнулася за частуванням, раптом завмерла й дзвінко хляснувши хвостом, стрімко зістрибнула зі скайта Іради. А за мить й усіх інших ящірок немов здуло поривом вітру і вони блискавично зникли  між нерівностей застиглої лави.

— Куди це вони? — здивовано спитала дівчина, поспіхом вирівнявши скайт, після стрибка рептилії.

— Їх щось злякало, — Бохлейн зупинився, роззирнувся. З одного з крайніх дерев на межі лісу злетіло та полетіло геть кілька великих летючих ящерів, а серед гілля на мить мелькнула чиясь кошлата голова.

— Дхаса? — Ірада теж вдивилася у обриси дерева, яке привернуло увагу чоловіка.

— Ні, навряд чи. Вони у цих широтах не живуть. Більше схоже на сальвахес.  Тих помічали на островах і вони, наскільки я чув, іноді полюють на вогняних ящірок, бо вважають їх шкіру найкращим даром, для отримання прихильності своєї обраниці.

— Це жахливо… Як таке можна приймати в дар? Та й взагалі убивати таких прекрасних створінь,  — пересмикнула плечима Ірада.

— Сальвахес діти свого світу, а тут подібний спосіб привабити самицю досить поширений, — знизав плечима Бохлейн. — Але не переймайся, шанси вогняних ящірок уникнути смерті від рук сальвахес досить непогані. Цими схилами мало хто зможе довго бігати. Температура та шкідливі випари Аюсента непогано захищають цих дивовижно адаптованих створінь від нападів інших видів. Втім, не варто засуджувати сальвахес. Ми теж були колись хижаками.

— Дуже-дуже давно! І мені реально важко повірити, що й наші предки колись вбивали живих істот заради того, щоб носити на собі їх рештки!

— Цивілізація суттєво змінює світ та, відповідно, набір цінностей. Сальвахес теж розвиваються і колись, якщо не вимруть, будуть здатні на більше.

— Та де ти там взагалі розвиток побачив? У еналікартосів більше розуму, аніж у цих дикунів. — зневажливо хмикнула дівчина.

— А досліди генетиків говорять, що сальвахес мають непогані перспективи. Ти ж знаєш, за певних умов у нас навіть може бути спільне потомство, — знизав плечима Бохлейн підібравши ще кілька помічених лусочок.

— Бр-р-р, не жартуй так, — тріпнула плечами Ірада.

— Це не я так жартую, а закони розвитку життя у Всесвіті, — знизав плечима Бохлейн. — Нам пощастило знайти планету подібну нашій, тож чому ти дивуєшся, що життя тут розвивається за схожими правилами?

— Але ж дхаса не бігають голяка лісами та не дарують обраницям чиюсь закривавлену шкіру. Вони ж розуміють, що це бридко!

— Ні, вони просто знають, що є зручніші матеріали. Та й взагалі дхаса — результат наших дій, і ти сама знаєш, що досі точаться суперечки, щодо правильності цього рішення перших поселенців, — відповів чоловік, зібравши залишки луски та ще раз уважно оглядаючи схил. — Що ж, схоже це все, що ми можемо зібрати сьогодні. — Бохлейн підняв капсулу демонструючи Іраді зо три десятка лусок. — Вистачить тобі?