Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

Бохлейн  здивовано похитав головою. Він мав все більше питань, проте не знав, на які з них могла відповісти Ірада. Але, доки він думав над всім цим та нарешті зібрався щось озвучити, то виявив, що дівчина заснула.

— От і поговорили…, — зітхнув він скрушно. Встав, акуратно змінив позицію крісла на горизонтальну та ігноруючи відверте невдоволення Бастет, перемістив його під стіну вімана й зафіксував. Потім подумав трохи  та  діставши похідну ковдру накрив нею дівчину.

Варто було Бохлейн відступити на крок, як Бастет заскочила на крісло та акуратно розтягнувшись, як це можуть робити тільки потчі, вклалася вздовж дівчини, обгорнувши її голову та частину тіла своїм пухнастим силуетом. Чоловік хотів було якось це прокоментувати, проте погляд потчі з виразом «не заважай, людисько» його зупинив. І лише повернувшись до розрахунків чоловік зауважив, що комунікатор налаштований на потчу мовчить. Схоже, Бастет повністю зосередилась на Іраді і заблокувала їх ледь налагоджене спілкування з Бохлейном. Він і не знав, що вони таке уміють.

Сергій

За кілька днів після розмови з Дідом Сергій прокинувся під чергове сповіщення повітряної тривоги та роботу ППО.

— О, і електроенергію вимкнули. Повний ранковий комплект, — хмикнув Сергій, вибравшись з ліжка та прямуючи на кухню ставити чайник на газ. Ефіра вже чекала його біля своєї мисочки.

—  Іди поголися, доки вода є, —  посміхнулася Стелла, яка вже умивалася у ванній кімнаті під світлом одного з акумуляторних світильників. —  А я швиденько омлет зроблю.

—  Гарна думка.

Вони поснідали проглядаючи телеграм-канали, проте нічого суттєвого там не повідомляли. Тривогу скасували, Сергій почав збиратися (за планом була лікарня і завершення роботи з утрепаком), коли звернув увагу на поведінку Ефіри. Останнім часом кішка спокійно полишалася вдома зі Стеллою, проте сьогодні чомусь вимогливо демонструвала бажання піти разом з ним. Чоловіка трохи здивувала така поведінка, тим паче, що на вулиці встановилася спека, яку кішка не дуже любила, проте він дістав її переноску.

—  Ти впевнена, що тобі треба та духовка? —  спитав він з сумнівом, уже взуваючись на виході з квартири. Ефіра демонстративно заскочила у переноску та лапою закрила дверцята.

—  Гм, ну як скажеш, —   знизав плечима чоловік.

—  Правильно, з жінками та кішками не сперечаються, —  розсміялася Стелла.

—  Принаймні з моїми точно, — кивнув з посмішкою Сергій.

Друга тривога застала чоловіка у дорозі до роботи, а вимогливе нявкання Ефіри, змусило вийти з маршрутки та дістати її з переноски. Ефіра вернулася з його рук і прожогом кинулася в перехід. Сергій поспішив наздогнати, дорогою намагаючись закликати людей зайти хоч в якесь укриття. На нього озиралися, проте мало хто послухав, а дехто так взагалі проводжав кривою посмішкою. А далі був звук прильотів. Сергій не пам’ятав моменту коли Ефіра опинилася в нього на руках. Вибухи. Один, другий, третій, п’ятий…

У вухах дзвеніло, коли кішка раптом зіскочила з рук та побігла на вихід. Сергій потираючи лоба пішов за нею. Якщо Ефіра спішить на вихід, отже небезпеки немає.

Вийшовши з переходу Сергій неначе знову опинився на нулі. Верещать сигналки машин, хмара пилу, диму, все вкрито уламками, битим склом, побиті машини, маршрутка, тролейбуси й жодної людини навкруги. Проте Ефіра впевнено кудись вела Сергія.

Пил трохи почало здувати вітром і чоловік розгледів, що будівлі попереду шкіряться на світ вибитими вікнами, частково рознесеними стінами, стовпами диму. Чоловік з кішкою стояли перед  дитячою лікарнею. Ефіра зупинилася, озирнулася на Сергія, жалібно нявкнула. Попереду, наче відлуння, пролунав чийсь приглушений крик про допомогу.

— Ушльопки кончені… — просичав чоловік крізь зуби та кинувся вперед. Кішка побігла слідом. Навколо почали з’являтися люди.

Сергій допоміг визволитися з-під завалу пораненій переляканій жінці та передав її лікарям, що досить швидко опинилися поряд. Потім він допомагав розбирати завали, бачив, як виносять постраждалих лікарів, дітей. Він і не помітив, як навкруги з’явився натовп з рятувальників, пожежників, лікарів, просто небайдужих людей. Сергій почувався спустошеним і трохи загальмованим, всі звуки долинали до нього наче крізь товщу води, проте він  на це не зважав. Продовжував допомагати, виносити вціліле обладнання з розтрощеної операційної, де під час ракетної атаки саме проводили дитині операцію, потім допомагав розбирати биту цеглу, з обваленої стіни. А в цей час, просто на вулиці попід іншою стіною сиділи вцілілі дітки з крапельницями. З розмов Сергій зрозумів, що від прямого ураження ракетою русні постраждало відділення інтенсивної терапії, в якому знаходилися важкі пацієнти, діти, що проходили діаліз. Від цього видовища, від усвідомлення того,  по яких саме цілях  запускає ракети ворог, всередині Сергія все ціпеніло від люті. Вигорали начисто всі залишки сумнівів щодо того, як саме треба давати відсіч. Хіба можна вважати людьми тих, хто робить ТАКЕ? Хто обирає такі цілі?

Сергій далеко не одразу звернув увагу на телефон. Власне, він почув мелодію виклику, лише коли один з лікарів у закривавленому халаті, звернув його увагу на звук, що долинав з кишені. Дзвонив Дід.

— Ти де? В нормі? Стелла твоя мені вже телефон обриває! — пролунало в слухавці стурбоване.