Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

Частина 20

Ірада

Віман піднявся над вирвою, що полишилася від старовинного міста й полетів на північ. Випалена поверхня внизу поступово віддалилася і ось вже у похмурих темних кольорах землі поступово почали з’являтися бурі плями попаленої рослинності, а потім і осередки зелені, які скоро перетворилися на суцільний килим. Проте варто було Іраді порадіти живому пейзажу, як знову показалася поцяткована вирвами ділянка.

— А це вже схоже на прицільні удари по поселеннях дхаса… — розгублено пробурмотів Бохлейн.

— Проте чим? Подивись на конфігурацію вирв, таке враження, що знищення відбувалося зсередини. Немов сама земля поглинала їх.

— Так, бачу… —  чоловік здивовано розглядав чорно-руді плями на зеленому килимі рослинності. — Немає слідів горіння чи дії вибухової хвилі. Дивно. Для природних процесів це занадто вибірково. Поглянь, вирва йде майже чітко межею поселення, але люди б не зробили такого… Правителі б не наважилися влаштувати тотальне винищення розумних істот.  

— Навіть якщо ті істоти знищили Чхаттісгарх? — спитала Ірада якимось, наче, надтріснутим голосом. Бохлейн озирнувся на дівчину й помітив, як по її обличчю немов проскочила тінь. Та ось Ірада прикрила очі, труснула головою, винувато посміхнулася. — Щось трохи в голові паморочиться…

— Тобі треба повноцінна медкапсула... Потерпи, знайдемо Сваргемахал і ти отримаєш необхідну допомогу.

— Якщо знайдемо…

— Ми його точно знайдемо, —  наскільки зміг впевнено мовив Бохлейн і додав швидкості. Спрямувавши віман вище та сягнувши висоти оптимальної для економного режиму польоту, чоловік зайнявся розрахунками можливого місцеперебування Сваргемахала. Знання загального напрямку, яке він мав, орієнтуючись на стандартну траєкторію польоту міста, було явно замало, а в ефірі продовжувала панувати тиша.

Ірада невпевнено, проте з вдячністю посміхнулася й відкинулася на кріслі, розсіяно споглядаючи на небо. До дівчини підійшла й вляглася біля ніг потча. М’яка шерсть тварини приємно лоскотала литки Іради, проте дівчина чомусь не наважилася погладити потчу.

 Бурих вирв на зеленому килимі рослин було багато. Якоїсь миті Іраді здалося, наче той візерунок цяток їй чомусь дуже знайомий, проте, як вона не намагалася, не могла спіймати  спогад, що тінню ковзав десь на краю свідомості.

 Тим часом небо почали заполоняти хмари. Що нижче хилилося до обрію друге світило, то більше з’являлося хмар, що приховували вкриту вирвами землю. Спочатку схожі на ледь помітні мазки рожевої фарби, поступово хмари стали нагадувати ніжно лілові пухкі десертні хлібці, а потім взагалі перетворилися на великі химерні насичено-фіолетові лабіринти, у які час від часу повністю занурювався віман. Невдовзі політ став нагадувати блукання химерним сновидінням. Ірада провела поглядом чергове пасмо туману, яким віман обгорнула на деякий час одна з хмар, та розгублено потерла обличчя руками. Потча уважно поглянула на дівчину і від того погляду Іраді чомусь стало незатишно. Наче ця потча знала про неї значно більше, ніж сама Ірада. Дівчина ще раз розгублено потерла пальцями чоло та поглянула на зосередженого Бохлейна. 

— То як ти жив всі ці роки, які я не пам’ятаю? — спитала вона.

— Без тебе, — криво посміхнувся чоловік, не відволікаючись від розрахунків, які проводив на допоміжному екрані.

— Ти ж там щось казав, про те, що Рані то надбання людства? — спробувала пожартувати Ірада. — Отже, точно зі мною.

— Ну, якщо підійти з такого ракурсу…

— Ти на мене сердився? — в голосі дівчини раптом проскочили нотки провини.

— Радше на себе. Але що то могло змінити? — зітхнув чоловік.

— І яка з мене вийшла Рані? — труснувши головою, несподівано зі знайомою Бохлейну, дитячою цікавість спитала Ірада.

Чоловік на мить застиг, усвідомивши, як давно не чув таких інтонацій в її голосі. На всіх офіційних заходах, які він бачив, вона була зовсім інша. Не така… легка?  

— Красива, далека, мудра, загадкова. Як найчистіше, але майже бездонне озеро в північних горах… — зітхнув нарешті чоловік.

— Мудра? — округлила очі Ірада.

— Так. Джат каже, з отриманням корони Рані ти стала значно спокійнішою, стриманішою, а зрозуміти хід твоїх думок може, хіба що, Мохеджо. Правителі ж згодні скласти весь світ до твоїх ніг. Тут я їх розумію. Та й не лише я… Кожного разу, коли ти з’являлася поряд з кимось з них, вони просто сяяли. Думаю, саме через тебе затримують відліт Сітарамахала. Його правитель просто не може з тобою розлучитися, а ти, кажуть, категорично відмовилася летіти.

— Я і відмовилася від подорожі зірками? То, напевне, Мохеджо мене не відпустив, — фиркнула Ірада.

— Хіба він міг тебе затримати? —  тепер вже здивувався Бохлейн.

— З того, що я пам’ятаю, міг, ще й як… — пробурмотіла Ірада.

— Хіба, що мав вагомі аргументи. Він все ж таки теж декхаї… — з сумнівом похитав головою Бохлейн, пригадавши, що поряд з Ірадою вже давно ніхто не здавався беззаперечним авторитетом. Останні роки вона взагалі сяяла так яскраво, що на її фоні всі губилися, здавалися лише допоміжними елементами. То як же сталося, що в біді вона опинилася сама?

— О так, вагомими аргументами він оперезаний гарно. Кому хочеш з тих аргументів сплете повідок, — скривилася дівчина відвертаючись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍